Пантелеймон Пономаренко, колишній перший секретар ЦК КП Білорусії, згадував: «Приєднують до СРСР землі Західної України і Західної Білорусії. Мені дзвонять з Москви: “Ви вже намітили план розмежування з Україною на нових землях?”. Відповідаю: “Я і не знав, не думав про це”.—“А Микита Сергійович уже представив”.
Присилає мені Микита Сергійович свій план. Майже все забрав собі, перейшов Мазурські болота, вторгся в ліси, приєднав Біловезьку пущу, Брест, Пінськ... З п’яти нових областей нам, грубо кажучи, залишається одна, ось таке співвідношення.
Підготувався, поїхав у Москву. Зустрічаємось з Хрущовим у приймальній Сталіна. Він спитав, чи бачив я їхній план поділу. Я кажу, що не з усім згодний, поняття Західної Білорусії фактично знищено, а цього не можна допустити. Він страшно розсердився. Лає мене мало не хлопчаком, загрожує, що мені це дорого обійдеться.
Увійшли в кабінет до Сталіна. Сталін: “Здорово, гетьмани!”—з посмішкою. Микита Сергійович першим вийняв свої схемки. Сталін: “Ні, на схемках—абстрактно, давай по карті, там і рельєф видніший, і все”. Микита Сергійович по карті не дуже орієнтується, сунувся було в Східну Прусію. Сталін усміхнувся: “Тобі і це подавай?”. Ну, Микита Сергійович розібрався, показав.
Потім—моя черга. Я повторив свої аргументи, заявивши, що поняття Західної Білорусії зникне, а це політично неправильно. Слухав мене Сталін, слухав, потім—до Микити Сергійовича: “Петлюри вже нема, Скоропадського нема, Винниченка нема, так хто ж це складав?”. Микита Сергійович аж похолов. Сталін бачить, що удар дуже важкий, ну пом’якшує, на жарт пішов. “Що, скажи правду, браток, тобі ліску захотілось?”. Раз намітився вихід, Микита Сергійович з полегшенням підхоплює: “Саме так. Все степи, без свого ліску важко”.
Сталін: «Так на тобі». На карті—зелений масив. Сталін провів риску так, що частина зеленого масиву (невелика смужка) відійшла до України. “Ну, так?”. Микита Сергійович зрадів, що вдалося позбутися халепи (надто після Петлюри), погоджується.
Того ж дня по апарату ЦК пішло: переміг Пономаренко, на його вийшло. А згодом виявилось, що на карті зеленим позначалися не лише ліси, а й болота. Той район, що його Сталін прирізав Україні, звався Жаб’ячий. Там одні нетрі та жаби. Ніякого лісу!
Микита Сергійович приїде в ЦК —а його піднімають на кпини: “Ну, як там у Жаб’ячому районі? Як твої жабки?”. Навіть, кажуть, квакали йому, вітаючись, було й таке...».
—Ми дивуємось сьогодні, чому виникають ті чи ті міжнаціональні конфлікти,—пише, коментуючи ці спогади, журналістка Анастасія Філатенко. Та і як їм не виникати, якщо ось таким чином, на картах, ділили території, різали по-живому, нехтуючи долями народів, їхніми традиціями, історією, устроєм життя. З одного боку, ніби й варто сказати добре слово про Микиту Сергійовича, котрий тяжів до України, адже й дружина його була, можна сказати, з наших, українських країв, з Холмщини. Нині не йдеться про те, щоб перекроювати кордони. Але заради справедливости треба сказати, що немало одвічних українських земель відійшло до Польщі, Білорусії. А сталося це тому, що сильні світу цього, «вожді» і «вождики» не рахувалися з народами—керуючись своїми симпатіями чи антипатіями, могли нехтувати інтересами цілих націй.
П.К. Пономаренко зловтішно згадує про те, як злякався Сталіна Хрущов і згоден був на все, словом не обмовившись, що до Білорусії відходять правічні українські землі. Пономаренка порадувало, що Хрущова, якого він не любив, провчили, його втішало те, що йому «насолили». А й слова не сказав про те, що не у Хрущові справа, що ганебні такі поділи, що це—злочин перед народами.
(http://www.ukrslovo.com.ua/work/archive/2010/07/10.html)