Пам'яті Ярослава Дашкевича

Пам'яті про колег присвячується

Пам'яті Ярослава Дашкевича

Повідомлення ABG » 11 березня 2010, 21:36

Зображення

Статті Ярослава Дашкевича
Публікації у pdf-форматі

25 лютого 2010 р. у Львові на 84-му році життя помер член Ради Українського геральдичного товариства, провідний український вчений у галузі гуманітарних дисциплін, видатний громадський і культурний діяч Ярослав Романович Дашкевич. Доктор історичних наук (1994), професор (1996) Я. Р. Дашкевич працював керівником Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (з 1991) та заступником директора Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (з 1993).
Ярослав Дашкевич народився 13 грудня 1926 р. у сім’ї Романа Дашкевича (1892-1975), представника давнього шляхетського роду, суспільно-політичного діяча, генерала Армії УНР, та Олени Степанівни (1892-1963) – вченої, суспільно-громадської діячки, хорунжої Українських січових стрільців.
Одночасно із навчанням у Львівському державному університеті ім. І. Франка у 1944-1949 рр. працював бібліографом у рукописному відділі та кабінеті І. Франка Львівської наукової бібліотеки АНУ. З 1949 по 1956 рр. – політв’язень. Після звільнення з ув’язнення був бібліографом в Інституті суспільних наук АНУ (1957-1966 рр.), завідувачем відділу етнографії у Музеї етнографії та художнього промислу АНУ (1967-1972 рр.), начальником відділу допоміжних історичних дисциплін, старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові (1973, 1974-1980 рр.). Неодноразово переслідувався за свої політичні переконання та участь в українському дисидентському русі.
Після здобуття Україною незалежності активно включився в громадсько-політичне, наукове та культурне життя країни. На початку 1990-х рр. Я. Р. Дашкевич створив Львівську археографічну школу, яка однією з перших розпочала на державницьких наукових засадах дослідження історії України. З його ініціативи також відновлено сходознавчі студії у Львові, зокрема школи вірменістики та гебраїстики. Реалізовуючи наукові проекти, Я. Р. Дашкевич працює провідним науковим співробітником Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України (з 1992), старшим науковим співробітником Інституту Східноєвропейських досліджень НАН України – тепер Інститут європейських досліджень (з 1993), завідувачем кафедри сходознавства Львівського національного університету ім. І. Франка (з 1998).
Під керівництвом ученого виховано цілу генерацію молодих талановитих дослідників, захищено десятки кандидатських і докторських дисертацій. Він був визнаним фахівцем у галузях давньої історії України, археографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, картографії, сходознавства, суспільно-політичних рухів ХІХ-ХХ ст. тощо. У 1996-1997 рр. Я. Р. Дашкевич очолював експертну комісію з історичних наук ВАК України. Науковий доробок ученого складає понад 1700 наукових і науково-популярних праць, у т. ч. “Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV-XIX в.” (Ереван, 1969), “Україна вчора і нині. Нариси, виступи, есе” (Київ, 1993), ”Вірменія і Україна” (Львів; Нью-Йорк, 2001), “Постаті. Нариси про діячів історії, політики, культури” (Львів, 2006) та ін.
Я. Р. Дашкевич виявив себе блискучим організатором наукового життя в Україні. Очолював Історичне товариство Нестора-літописця (з 1997), був обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка в Україні (1990), членом Президії та головою Історико-філософської секції Наукового товариства ім. Шевченка в Україні (з 1991). Нагороджений медалями М. Грушевського НТШ (1994) і “80 років НАН України” (1998). Лауреат Міжнародної премії ім. Антоновичів (США, 1995).
Ярослав Дашкевич мав великі заслуги в популяризації української культури на міжнародній арені. Свідченням його високого авторитету у світі є обирання членом таких відомих наукових організацій, як Міжнародна асоціація істориків паперу (Німеччина, Швейцарія, 1974), Російське палестинське товариство (Росія, 1986), дійсним членом Географічного товариства СРСР (Росія, 1986), членом Українського історичного товариства (США, 1991) та дійсним членом Української вільної академії наук (США, 1994). Я. Р. Дашкевич постійно сприяв налагодженню дружніх взаємин між українським, вірменським, єврейським та іншими народами. Нагороджений орденом Св. Саака і Св. Месропа (Вірменія, 1998) та обраний почесним доктором Академії наук Вірменії (2007).
Усе своє свідоме життя Я. Р. Дашкевич займав активну громадянську позицію, брав участь у культурному та суспільному житті країни, маючи беззаперечний авторитет в Україні.
Українське геральдичне товариство висловлює глибокий сум з приводу смерті професора Дашкевича.
Вічная пам’ять славному синові українського народу!
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Пам'яті Ярослава Дашкевича

Повідомлення ABG » 20 травня 2010, 12:08

Гречило А. Ярослав Дашкевич і Українське геральдичне товариство // Знак. – Ч. 50 (лютий, 2010). – С. 2.

Ярослав Дашкевич і Українське геральдичне товариство

З Ярославом Романовичем Дашкевичем ми почали працювати разом від осені 1990 р. в новоствореній ще тоді Археографічній комісії, яка згодом перетворилася на Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України. На той час Українське геральдичне товариство вже функціонувало, хоча й обмежувало свою діяльність тільки консультаціями для органів місцевого самоврядування. Щоб розширити активність УГТ я запропонував провести 1991 р. наукову геральдичну конференцію та видати до дня її відкриття збірник тез доповідей і повідомлень. Ярослав Романович не лише підтримав ці пропозиції, допоміг із виданням збірника, взяв участь у конференції з цікавою темою про емблематику та символіку вірменів України (ХІV-ХVІІІ ст.), але став членом Товариства й увійшов до Ради УГТ.
Варто зазначити, що членство Ярослава Дашкевича в УГТ зовсім не було символічним і не зводилося до ролі “весільного генерала”. Він брав безпосередню участь майже в усіх наукових геральдичних конференціях, виступав у дискусіях і обговореннях доповідей, продовжував опрацьовувати й розвивати теми, які порушував ще давніше (передовсім це вірменознавчі студії), а також розробляв нові проблеми в галузі емблематики, сфрагістики, геральдики, генеалогії та вексилології. Нагадаю хоча б декілька доповідей, виголошених ним під час цих конференцій: “Позасфрагістичні пам'ятки вірменської емблематики в Україні (ХІV-ХVІІІ ст.)”, “Родовий знак Рюриковичів у Галицькому князівстві ХІІІ ст.”, “Проблеми вивчення генеалогії вірменів України”, “Люстрація Галичини 1469 р. як сфрагістичне джерело”, “Апокрифічний девіз герба Львова 1936 р.”, “Посольство імператора Фердинанда ІІІ до гетьмана Богдана Хмельницького 1657 р.: сфрагістичний аспект”, “До питання про галицько-волинські символи ХІІІ- ХІV ст.”, “Кам'янець-Подільська метрична книга Вірменської парафії 1776-1803 рр. як генеалогічне та демографічне джерело”, “Кримсько-татарська символіка й емблематика (проблеми дослідження)”, “Прапори задунайського козацтва” та інші. Більшість матеріалів публікувалася в збірниках конференцій, віснику “Знак”, “Генеалогічних записках УГТ”.
Характерною рисою всіх доповідей Дашкевича були стислість викладу, лаконізм, чіткість формулювань при визначенні основних проблем і конкретні висновки. Дуже часто Ярослав Романович торкався питань, які хоча й “лежали на поверхні”, але проходили повз увагу інших дослідників або й через некритичне ставлення до них устигали обростати різними міфами та фантазіями. Серед таких досліджень варто виділити статтю “Камянець-Подільський ХVІ-ХVІІІ ст.: місто трьох гербів”, опубліковану в збірнику “Міста та містечка в гербах, прапорах і печатках”, присвяченому 10-літньому ювілею УГТ. Тут не лише детально скаталогізовано печатки трьох міських громад, але й спростовано невірне трактування символу святого покровителя руської кам'янецької громади – Св. Петра, якого постійно помилково атрибутували як Св. Миколая. Не менш цікавим є й розвінчування польського міфотворення навколо герба міста Львова 1936 р.
Підтримав Ярослав Дашкевич і ідею інших видань, здійснених Товариством. Його розвідки, рецензії чи огляди публікувалися й у “Генеалогічних записках”, і в бюлетені “Ґардаріки”. Низка статей і рецензій були написані спеціально для вісника “Знак”. Зокрема у ньому побачили світ такі матеріали: “За стародавні традиції нового герба Києва” (ч. 2), “Синьо-жовті прапорці Галицької гвардії 1781-1793 рр.” (ч. 4), “Хмельницькіана” (ч. 11), “Володимир-Волинська печатка 1324 року: міська чи князівська” (ч. 13), “Геральдичне зображення Лева в період Галицько-Волинської держави (перша половина ХІV ст.)” (ч. 16), “Символіка проквітлого хреста” (ч. 18), “Поза-документне застосування печаток і ціх на західноукраїнських землях (ХV-ХVІІІ ст.)” (ч. 21), “Українська символіка 1941 р.” (ч. 26), “Прапори задунайських запорожців (ХVІІІ-ХІХ ст.)” (ч. 46), “Етнічна символіка в україно-руській літературі ХІІІ-ХІV ст.” (ч. 49).
Серед вміщених у віснику рецензій виділяються схвальні відгуки про дослідження Наталії Яковенко “Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна)” (“Чи була українська шляхта?” (ч. 5)) та про нові публікації в галузі генеалогії (“Дослідницькі проблеми української генеалогії” (ч. 9)). Натомість дуже критично оцінені окремі квазінаукові публікації (“Гра в геральдику (по сторінках книги О. Братка-Кутинського “Феномен України”. – Київ, 1996)” (ч. 12)), а також відверто українофобські фальшивки (“Вільям Похльобкін і українська символіка” (ч. 13)).
Особливе значення більшості публікацій Ярослава Романовича полягало в тому, що вони не лише “порушували проблему”, але й визначали можливі шляхи подальшого поглибення досліджень. Як приклад, скажімо, можна навести дискусійне питання про приналежність Богдана Хмельницького до шляхетського стану, яке залишалося не зовсім з'ясованим і досі. Наведені в статті “Хмельницькіана” аргументи мають значно полегшити вирішення цієї справи. Мимо прискіпливого погляду Дашкевича не пройшло й геральдичне зображення Лева Галицько-Волинської держави з князівських печаток, яке хибно вважали “крокуючим” через зміщення при публікаціях. Важливими є уточнення походження та змісту символу Проквітлого хреста, спопуляризованого в сучасному Галичі до рівня місцевого герба, хоча насправді цей знак не мав глибокої тутешньої традиції, а був принесений вірменами.
В одній з останніх публікацій про етнічну символіку в україно-руській літературі ХІІІ-ХІV ст. Дашкевич вказав, що “повідомлення має попередній характер, а тема, без сумніву, вимагає ще дальшого вивчення”. Цікаво, що зроблені в статті припущення про болгарське походження джерела дійсно підтвердилися при подальших дослідженнях. Проте хочу ще навести важливий акцент, який поставив Ярослав Романович на завершення того матеріалу: “Є ще один момент негеральдичного і несимволічного значення: в середньовіччі дуже добре розрізняли і диференціювали народи, середньовічні нації, що рішуче заперечує новочасні теорійки про відсутність національної свідомості й національної ідентичності в минулому, до чого, нібито, має повернутися сучасний світ згідно з ідеєю ґлобалізації”.
У цьому числі публікуємо останню статтю Ярослава Дашкевича, яку він написав спеціально для 50-го “ювілейного” числа “Знаку”. Це число ми планували видати частково кольоровим друком і більшим обсягом. Проте життя внесло свої корективи...
А згадана стаття, як і завжди, написана просто й лаконічно, із залученням великої кількості джерел, з ґрунтовним аналізом і критичним поглядом. Вона не лише руйнує ще один міф, створений у догоду кон'юнктурі, але й знов нагадує слова Ціцерона: Prima lex historiae, ne quid falsi dicat (перше правило історії – не говорити навіть найменшої неправди).

Андрій ГРЕЧИЛО
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Пам'яті Ярослава Дашкевича

Повідомлення ABG » 17 березня 2012, 23:36

Пам’яті друга і побратима Ярослава Дашкевича
З нагоди 85-річчя та 2-річчя відходу у вічність славної Пам’яті Ярослава Дашкевича
08 березня 2012 р.

З болем оглядаю газети, журнали, книжки, де йдеться про Ярослава Романовича Дашкевича, “якого, — як згадує В. В’ятрович, — не зламали ні тортури, ні знущання, ні тюрми антиукраїнської влади, якого не спокусила й не купила посулами й пільгами псевдоукраїнська влада … Він не просто писав історію в тиші кабінету, а творив її”. Валентин Наливайченко, екс-голова Служби безпеки України, теж прихильно висловився про видатного історика: “Повернення правди про історію нашого народу стало покликанням Ярослава Дашкевича. Цю місію він з честю виконував у важкі часи комуністичного режиму і гідно продовжив у незалежній Україні”. А наш земляк, ужгородець, Сергій Квіт, нині президент Києво-Могилянської Академії, іще дванадцять років тому писав: “Його (Я. Дашкевича — І.К.) великий авторитет, шляхетність, приналежність до української еліти спираються на козацьку традицію — хрест, шаблю і чесну працю, яка єдина може давати підстав виступати за народ і від імені народу …” (С. Квіт. Оксфордський стандарт // Шлях перемоги. — 2010. — 24 березня).

Ось кого ми втратили — велета духу і непохитного борця за долю України. Переглядаючи його публікації, листи, листівки, фотокарточки з люб’язними посвятами, мимоволі спадають на думку проведені з ним довгі роки в таборі ГУЛАГу, у відомій “Долині смерті”.

У пресі ледь згадується про його каторжанські поневіряння, тому ще за життя, понад два роки тому, я вирішив про це розповісти. І коли я спитав Ярослава Романовича, чи він не буде проти, з посмішкою на устах, властивою лише йому, мовив: “Я тобі лише вдячний буду”. Однак, не судилося. Спогади я таки написав, але кореспондент Я. Музиченко не знайшла можливим свого часу їх видрукувати в “Молоді України”, хоча, окремі місця з них і використала у своїй публікації, щоправда, покликаючись на автора…. Отже, спогадів моїх про себе Ярослав Дашкевич не дочекався. Згадую про славного нащадка вже лише з нагоди його 85-річчя від дня народження та 2-річчя від того часу, коли він нас покинув.

Ярослав Дашкевич належав до тих галичан, які надзвичайно прихильно ставились до нас, закарпатців, в ув’язненні, до тих, з якими ми розумілися. У поглядах нас об’єднувало усвідомлення, що лише спільними зусиллями, не ворогуючи, не з’ясовуючи стосунки безжалісною критикою одні одних, не згадуючи старих гріхів, непорозумінь, йдучи часом на розумний компроміс — можна здобути незалежну Україну, про яку ми мріяли в таборах ГУЛАГу, за яку століттями боролись, не жаліючи свого життя кращі представники багатостраждального народу.

Тож дозволю собі не вперше зупинитись на неординарній постаті одного з них — з яким ми не лише подружили, але який у значній мірі вплинув і на мою свідомість на все подальше життя. І не дивно, адже йдеться про одного з найвідоміших сьогодні не лише в Україні, але і поза її межами вченого-історика Ярослава Романовича Дашкевича.

Забігаючи вперед, додам — йому були органічно притаманні неприхована шляхетність, елегантність, інтелігентність, точність. Він був надзвичайно вимогливим, і, передовсім до самого себе. Видно, не лише гени передали йому славні батьки — вони благородно вплинули і на його виховання, адже батько Роман Іванович — був генерал-хорунжим УНР, а мати — Олена Іванівна (Степанів), — науковцем, четарем Української Галицької Армії. Саме Ярослав посприяв, аби я познайомився і з його мамою ще в ув’язненні. Від неї я отримав у таборі дуже милого листа, а ближче познайомився з нею вже у Львові, після її повернення з неволі. Передовсім запам’яталося мені гарне її обличчя (визнаної в минулому красуні), ідеальний порядок у квартирі та надзвичайно мила, вишукана мова.

Нагадаю, що Ярослав Романович — один з найвідоміших істориків України. Він був керівником Львівського відділення і заступником директора Інституту української археографії та державознавства ім. М. Грушевського, дійсним членом Української вільної академії наук /США/, співпрацівником з багатьма науково-освітніми закладами України. Він автор близько тисячі наукових праць. А про його багатолітні перебування в неволі в довідниках “Хто є хто в Україні” (1997, 2000) скромно записано: 1949-1956 рр. — політв’язень в’язниці Львова, Золочева, Карагандинського табору.

Як його співполітв’язень, вважаю своїм обов’язком трохи підняти завісу над тим табірним життям, яке поглинуло майже сім (!) років його молодого життя.

Почав Ярослав Романович (а для нас, близьких з ним, Славко) працювати в таборі фельдшером. До ув’язнення закінчив два курси медичного інституту у Львові; опісля перевівся на філологічний факультет Львівського держуніверситету, який закінчив у 1949 році. У таборі влаштувався працювати у нейропсихіатричному відділенні, де швидко оволодів новою спеціальністю, та настільки, що коли заввідділенням відправили в інший табір, його призначили на це місце. Невдовзі набув такого авторитету, що йому довірили навіть комісувати психічно хворих, тобто, звільняти їх на волю як невиліковних і таких, що не являють загрози для суспільства. Завдячуючи тій своїй табірній посаді, доктор Дашкевич “комісував” чимало політв’язнів, які і не страждали від психічних розладів; серед них і кілька закарпатців у такий спосіб повернулись з таборів додому. Певна річ, відбувалось все це вже після смерті Сталіна.

Приємно згадати, наскільки наші з Ярославом-Славком погляди на різні події та ситуації були тотожними. Особливо боляче було нам спостерігати, як навіть у таборах дехто з супротивних оунівських крил — бандерівців і мельниківців — продовжував ворогувати. Ми доклали чимало зусиль для їх порозуміння та зближення. Відрадно, що не без успіху.

У розмовах Ярослав Романович часто порушував питання історії Закарпаття, зокрема Карпатської України, за долю якої уболівав у 1938-1939 роках, будучи студентом гімназії у Львові. Та хто міг йому більше розказати про трагічні події молодої держави, ніж Василь Климпуш, наш співв’язень, один з керівників Гуцульської Республіки, сенатор Сойму Карпатської України, рідний брат команданта “Карпатської Січі” Дмитра Климпуша. Саме Василь, старший з братів Климпушів, перебував разом з нами в горезвісному таборі “Спаськ” Карагандинської області Казахстану, названого О. Солженіциним “долиною смерті”. Василь Климпуш зміг задовільнити цікавість майбутнього історика. У подальшому Ярослав Романович багато глибоких досліджень присвятить цій проблемі, свідченням цього є одна з останніх його праць про Карпатську Україну, опублікована в журналі “Універсам” (№ 3-4, 2009) під назвою “Світло з-за Карпат”. Тут теплим словом згадав Славко і своїх побратимів із Закарпаття, з якими коротав свій строк у неволі.

Відрадно, що взаємини наші і після таборів залишились незміннио товариськими, дружними, теплими. Гріє мене ще й те, що був він головним свідком на нашому з дружиною весіллі.

Якось під час одного з приїздів Ярослава Романовича на Закарпаття, коли я вже працював хірургом в Ужгороді, ми дозволили собі проїхатися по області, не оминувши і моїх рідних на Тячівщині. Дивувала мене його обізнаність з історією та етнографією нашого краю. Я із захопленням слухав його розповідь про замок у Горянах, неподалік Ужгорода, а особливо, як один із високопоставлених військових чинів чехословацької армії роздобув в архівах Києва план цього замку та його таємних сховищ, і, перебуваючи на військовій службі на Закарпатті за Чехословацької республіки, вночі на возах вивіз скарби з цих сховищ … Мені було соромно, що і про славну Горянську ротонду, з її безцінними фресками ХІІ століття він знав більше ніж я. Поверталися ми з тої подорожі сповнені незабутніми враженнями, і це нас ще більше зблизило.

Я дякую долі, що посприяла зустрічі на моїх життєвих шляхах з такими людьми, як Ярослав Дашкевич.

Такими залишились у моїй пам’яті спогади про славного патріота, друга і побратима Ярослава-Славка. Молю Всевишнього, щоб послав йому Царство Небесне, уготоване і таким, як він, що присвятили своє життя служінню рідному народові до останнього подиху.

Іван Коршинський
https://zakarpattya.net.ua/Blogs/93856- ... ashkevycha
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Пам'яті Ярослава Дашкевича

Повідомлення ABG » 05 листопада 2016, 00:24

13-14 грудня 2016 конференція Україна – Європа – Схід до 90-річчя Я. Дашкевича у Львові

13-14 грудня 2016 у Львові відбудеться конференція Україна – Європа – Схід: Проблеми та перспективи сучасної гуманітаристики (до 90-річчя від дня народження Ярослава Дашкевича) .

Тематика: україністика та вірменознавство у науковій спадщині Я. Дашкевича ; джерелознавство, історіографія, археографія та спеціальні історичні дисципліни; історія вірменської діаспори; історичні, мовні та культурні зв’язки України і країн Сходу; мови та літератури , історія, філософія, культура, релігія країн Сходу; відносини України та країн Азії; українсько-турецькі відносини.

У рамках конференції відбудеться круглий стіл “Україна і кримське питання”.

Робочі мови: українська, англійська, турецька.

Організатори та місце проведення: Львівський національний університет імені Івана Франка (Львів, вул. Університетська,1); Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського (Львів, вул. Винниченка, 24).

Адреси оргкомітету: dashkevych2016@gmail.com або Україна, 79000, Львів, вул. Університетська, 1, Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра сходознавства імені професора Ярослава Дашкевича.
https://www.oriental-studies.org.ua/uk/ ... %BE%D0%BF/

Також: http://archeos.org.ua/?p=12609
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів


Повернутись в In memoriam

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 0 гостей