Передрук: Нескорена нація. − Львів, 2000. − № 1/2. − С. 2; Дашкевич Я. "Учи неложними устами сказати правду": історична есеїстика. − К.: Темпора, 2011. − С. 199−205.
ЧИ УКРАЇНА ВЕЛА ВЕЛИКУ ВІТЧИЗНЯНУ ВІЙНУ 1941−1945 РР.
Історична довідка
Для того, щоб з’ясувати історичну правду про події всесвітньої історії 19391945 pp. (бо саме тоді тривала Друга світова війна, об’єктом якої стали також українські землі), необхідно безпристрасно і спокійно розглянути події тамтого часу.
Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. наступом Німеччини на Польщу. Однак частина західноукраїнських земель, яка здобула політичну незалежність 15 березня 1939 p. у вигляді держави під назвою Карпатська Україна, стала ще раніше (при підтримці Німеччини) жертвою угорської агресії, що, після поголовного розстрілу учасників військових формувань Карпатської України – Карпатської Січі – встановила на Закарпатті режим терору. Іншими словами, воєнні дії на українських землях почалися ще за чотири і пів місяця до вибуху Другої світової війни.
3 вересня 1939 р. Німеччині виповіли війну Велика Британія та Франція. 17 вересня цього ж року Росія під назвою Радянського союзу виступила на боці гітлерівської Німеччини, розгромивши на східних територіях Польської республіки – землях етнічно не польських, а українських, білоруських і литовських – рештки польської армії та розстрілявши 1940 року у таборах для військовополонених понад 5 тисяч польських офіцерів. Згідно з російсько-німецьким договором, підписаним в ночі з 23 на 24 серпня 1939 р. (договір Молотова-Ріббентропа), Радянський союз забезпечив собі права на землі замешкалі українцями і білорусами. Після фіктивних виборів у Західній Україні, на території по ріку Сян з містом Перемишлем включно, ці землі 1-2 листопада 1939 р. рішенням позачергової п’ятої сесії Верховної ради СРСР у Москві було включено до адміністративної одиниці під назвою Українська радянська соціалістична республіка. Частину етнічно українських земель було відірвано від Західної України (Берестейщина) і передано подібному адміністративному утворенню з назвою Білоруська радянська соціалістична республіка для того, щоб таким чином прискорити денаціоналізацію українців, які там мешкали. Під німецькою окупацією в складі Генерального губернаторства залишилася чимала частина західноукраїнських земель: Лемківщина, Засяння, Холмщина, Підляшшя. В усіх цих подіях українська нація не брала жодної активної участі – нею розпоряджалися дві імперіалістичні сили, західна і східна.
Окупаційний режим, встановлений Росією – Радянським союзом на основній частині західноукраїнських земель у кінці 1939 p., ще раз яскраво підтвердив, що утворення під назвою УРСР не володіло жодними суверенними правами. Бо, якщо раніше, ще у 1920 p., такий же кривавий окупаційний режим було встановлено на Східній Україні – з пізнішими масовими розстрілами населення, винищенням української інтелігенції, ліквідацією самостійної економіки, нівелюванням національної культури, проведенням українського голокосту – двох голодоморів, що забрали не менше 10 мільйонів людських життів – все це робилося за командою з Москви. Цілком ясно, що про будь-яке свобідне, демократичне виявлення волі нації, яка з самих початків XX ст. намагалася утворити власну незалежну соборну державу, не могло бути й мови. З державно-правної точки зору ні в 1939 p., ні пізніше до 1945 р. включно Українська PCP не була і не могла бути суб’єктом міжнародного права й тому не вела і не могла вести будь-яку війну. Про те, що «самоврядування» УРСР не досягало навіть рівня обмеженої автономії згідно з юридичним змістом цього поняття – легко пересвідчитися, хоча б, з мемуарів Микити Хрущова, що займав ряд відповідальних посад в УРСР (перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України 1938-1947, 1947-1949 pp. голова Ради народних комісарів – пізніше міністрів УРСР 1942-1947pp.) та завжди був вірним виконавцем волі Москви. Цю ж саму тому для пізнішого часу віддзеркалив ще відвертіше Петро Шелест у своїх спогадах. Він у 1963-1972 pp. був першим секретарем Комуністичної партії України. Як відомо, УРСР не мала своїх військових формувань та дипломатичних представництв у інших державах, так що, тим більше, про будь-яке самостійне вирішення зовнішньополітичних питань не могло бути мови.
Запроваджені з агітаційно-пропагандистською метою фрази про «звільнення» Західної України та про «возз’єднання» в єдиній Українській радянській соціалістичній державі не відповідають історичній правді. Вони не могли ошукати нікого з мислячих людей ні в минулому, ні тепер. Запроваджений на «звільненій» території окупаційний режим добре розкривав наміри Москви, йшлося про поневолення чергової української території, щоб знищити на ній волю до боротьби за незалежну державу і до опору проти нелюдського кривавого режиму.
Агресія Росії-Радянського союзу продовжувалася. Від 30 листопада 1939 р. до 12 березня 1940 р. тривала російсько-фінська війна, що також закінчилася територіальними здобутками східної держави. 28-30 червня 1940 р. Червона армія окупувала Північну Буковину та Бессарабію, знекровлюючи там рештки українського національного життя і так зведеного до мінімуму румунами. 3-6 серпня 1940 р. було окуповано Литву, Латвію, Естонію. Все це діялося за мовчазною і не мовчазною згодою Рейху. А, так чи інакше, всі ці події зайняли своє місце в історії Другої світової війни. Чомусь такі агресивні дії та військові операції до Великої вітчизняної війни не включили, хоча в них однією з сил, що здійснювала воєнні заходи, була ця сама Росія-Радянський союз, який був активним також у наступній фазі Другої світової війни.
У травні 1941 р. Німеччина досягла апогею своєї могутності, підкоривши воєнними засобами не лише Польщу, але й Данію, Норвегію Францію, Бельгію, Голландію, Югославію і Грецію. Найновіші історичні дослідження розвіяли тенденційний міф про несподіваний і віроломний напад Німеччини та її союзників (Фінляндії, Румунії, Словаччини, Угорщини, Італії) на Росію-Радянський союз 22 червня 1941 р. Виявилося, що зі сходу готувався масовий наступ – своєрідний ніж у спину Німеччини. Таким чином, Німеччина лише здійснила попереджувальний, превентивний удар. В Україні відбулася заміна одного окупанта іншим: до листопада 1941 р. територія України опинилася під німецькою владою. Зразу ж після початку німецько-російської (радянської) війни Сталін прокламував, що відбувається Велика вітчизняна війна. Було використано термінологію часів 1812 року, коли в результаті французько-російської війни французькі війська захопили значну частину Російської імперії з Москвою включно, а потім під натиском російських військ відкотилися на Захід. Відновлене з пропагандистською метою гасло «Великої вітчизняної війни» повинно було зміцнити патріотизм росіян, стимулювати їх жертовну боротьбу з німцями. У 1941 р. вдалося зробити це лише частково, бо режим терору, що панував в Росії-Радянському союзі, змушував мільйони бійців Червоної армії здаватися до полону. Гасло Вітчизняної війни було звернене до росіян, а не до поневолених народів, для яких Росія-Радянський союз була накиненим згори ярмом. Тому серед полонених великий процент становили національні меншини. Хоча здавалася також велика кількість росіян, що вважали пануючий режим людиноненависницьким та хотіли збудувати нову Росію на руїнах червоної. Тобто, гасло Великої вітчизняної війни виявилося не особливо дійовим навіть для російських солдатів, не кажучи про солдатів інших національностей.
Також в Україні, де українська нація опинилася між двома окупантами немов між молотом і ковадлом. У жодному ж випадку війна не стала для України Вітчизняною війною, бо вона, Україна, не була повноцінним суб’єктом подій і не могла самостійно вирішувати свою долю. Українці не мали своєї державної вітчизни, яку мали б захищати.
Утворений на території Східної та, частково. Західної України (Волинь) Рейхскомісаріат України, очолюваний російським агентом Еріхом Кохом, перетворився в чергову катівню для українців, де, часто-густо в боротьбі з українським національно-визвольним рухом НКВД і гестапо співдіяли, знищуючи політичне активний елемент. Режим Коха робив усе для того, щоб поширити серед населення ненависть до німецьких окупантів, збільшуючи також таким чином кількість воєнних жертв серед українського населення.
Спроба проголосити незалежну Українську державу (30 червня 1941 р.) викликала хвилю німецьких репресій, які не припинялися під час всієї німецької окупації. Українські націоналістичні сили, зорієнтовані на утворення незалежної держави та на збройну боротьбу з окупантами, опинилися в оточенні жорстоких ворогів: сталінської Росії-Радянського союзу, гітлерівської Німеччини, а також еміграційної Польщі, що намагалася відновити – явочним порядком – своє панування на західноукраїнських землях, починаючи від вирізування української інтелігенції на Холмщині (від червня-липня 1941 p.).
Незважаючи на це, українські збройні сили у вигляді Української повстанської армії вели нерівну боротьбу з загарбниками протягом 1943-1950 pp. Український національно-визвольний рух і після завершення Другої світової війни розраховував на сприятливі обставини, які знову поставлять українське питання на загальноєвропейський порядок дня. Розкриті недавно архівні документи довели, що такі сподівання не були цілком безпідставними: був час коли світ перебував на грані Третьої світової війни.
В результаті Другої світової війни Україна зазнала дальших територіальних втрат на західних окраїнах. Польщі «відступили» стародавню княжу столицю Перемишль та ряд інших населених пунктів, розташованих на українській етнічній території. При вирішенні цих територіальних змін Україна і український народ не мали права голосу – все вирішувала Москва. Крім цього, значна частина західноукраїнських земель (Лемківщина, Засяння, Холмщина, Підляшшя), як і в 1939 р. (тепер вже після ліквідації Генерального губернаторства), залишилася в складі Польщі. Балачки про «возз’єднання» українського народу залишилися порожнім звуком, тим більше, що незабаром українців зі згаданих вище земель було депортовано поляками в наслідок етноцидної акції «Вісла».
Обставини під час Другої світової війни склалися так, що українцям довелося служити у ворожих арміях, і, перефразуючи Тараса Шевченка, проливати свою кров не за Україну, а за її катів. Тим нещасним жертвам, що воювали в складі Червоної армії чи в допоміжних формуваннях німецької армії не за Україну, а, фактично, за її поневолювачів, можна лише дуже глибоко співчувати, навіть якщо ці українці перетворювалися у фанатиків тоталітарних режимів, отруєних ворожою пропагандою, в арсеналі якої був і міф про ВВВ. Сподівання тих, які думали, що, маючи зброю в руках (як Українські січові стрільці у 1914-1918 pp.), зможуть згодом боротися за Україну, виявилися марними. Їм також належиться глибоке співчуття та дуже обережне ставлення до закиду в колаборації з ворогом – так як тепер переглядаються подібні закиди і відносно французького маршала Філіппа Петена, провідника пронімецької Французької держави (1940-1944), і відносно російського генерала Андрія Власова, керівника антикомуністичних пронімецьких російських формувань (1942-1945).
Так чи інакше, Україна, позбавлена державності, під час Другої світової війни була лише об’єктом агресії, вона – як соборна самостійна цілість – не вела з ніким війни, а її незалежні збройні формування (Українська повстанська армія) діяли в умовах підпільної боротьби. Якщо Росія і росіяни (коли хочуть) можуть вживати термін «Велика вітчизняна війна» для певного періоду і для певного територіальне обмеженого терену військових дій, то для України – тим більше сучасної незалежної України – цей сталінський пропагандистський термін позбавлений будь-якого внутрішнього фактичного змісту. Не кажучи й про те, що навіть для Росії кінцевий період Другої світової війни завершився відновленням окупації прибалтійських держав, захопленням та втіленням до Росії одного регіону Німеччини (частини Східної Пруссії), окупацією Східної Німеччини та Східної Австрії, встановленням фактичного панування в Польщі, посиленням залежності від Росії Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Албанії, спробами захопити під свій контроль Югославію та Грецію, – тобто завершився типово загарбницькими імперіалістичними діями, які в жодному випадку не можуть вкладатися в термін «Велика вітчизняна війна». Бо що в усьому цьому вітчизняного?
В Європі Друга світова війна закінчилася перемогою антигітлерівської коаліції (в якій брали участь не лише демократичні держави, але і такі тоталітарні терористичні режими як Радянський союз) 8 травня 1945 р. Це справжня дата закінчення війни, бо в цей день акт повної капітуляції Німеччини підписав фельдмаршал Вільгельм Кейтель. Дата 9 травня, яку відзначали в Радянському союзі й ще подекуди на його руїнах тепер, була спеціально сфальшована Станіном для того, щоб не відзначати кінець війни разом з цілим світом. Остаточно Друга світова війна закінчилася 2 вересня 1945 р. капітуляцією Японії.
* * *
Не так давно, в кінці грудня 1999 p., частина Верховної Ради України зробила спробу відновити міф ВВВ для сучасної України, погрожуючи спеціальним законом навіть особливими санкціями по відношенні до тих, що в нього не вірять та ним не захоплюються. Так виник закон про щось, що в Україні не існувало та не існує, про сталінський пропагандистський міф, який, відносно України, намагався виправдати т.зв. радянський жорстокий окупаційний режим і був відверто скерований проти українського національного державотворчого руху. Очевидно, легше займатися міфотворенням чим намагатися реалістично втручатися в непривабливий стан сучасної Української державою.
