Дашкевич Я. Болючі проблеми з історії Східної Європи

Статті Я. Р. Дашкевича з тематики СІД і інших проблем форуму

Дашкевич Я. Болючі проблеми з історії Східної Європи

Повідомлення ABG » 30 грудня 2016, 19:00

Дашкевич Я. Болючі проблеми з історії Східної Європи // Ратуша. − Львів, 1992. − 25 червня (№ 67). − С. 5.
Передрук: Дашкевич Я. Україна вчора і нині. − К., 1993. − С. 3-9; а також Дашкевич Я. "Учи неложними устами сказати правду": історична есеїстика. − К.: Темпора, 2011. − С. 540−546.

БОЛЮЧІ ПРОБЛЕМИ В ІСТОРІЇ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Не підлягає сумніву, що сучасний момент у житті цілого ряду східноєвропейських націй, зокрема тих, що були поневолені – або були залежні – від московського політичного центру, визначається активними зусиллями в напрямі побудови власного незалежного державного життя. Загальновідомо, яку велетенську роль в епоху національного відродження відіграє історична традиція – як у державному будівництві, у творенні та поширенні національної ідеї, так і в побудові фундаментів національного виховання, національної школи. Через те, що утворення т. зв. «нових» держав, тобто, в основному, відновлення давніше існуючих, поневолених імперією, старих державних організмів, не можливе без спалаху ідей патріотизму – виникає цілком практична проблема співіснування ідей патріотизму багатьох націй-держав Східної Центральної Європи на такій площині, щоб ці ідеї не були джерелом чергових міжнаціональних конфліктів, а, навпаки, зміцнюючи самоповагу до власної нації, не порушували повагу до нації-сусіда.
В наш час існує дві, я б сказав, дуже підступні політологічні теорії, опрацьовані на Заході в середовищі панівних та імперських націй (або націй з імперськими традиціями в минулому та з імперськими амбіціями в сучасному), які посилено пропагують у Східній Європі і які, хочемо ми цього чи ні, відбиваються також на вивченні та інтерпретації минулого східноєвропейських націй. Відбиваються, бо ці теорії поширюють не лише політологи та соціологи – їхніми прихильниками стають аж надто часто історики. Мова йде:
по-перше, про оголошення сучасної дійсності, зокрема у Східній Європі, епохою спалаху націоналізму (навіть опрацьовано таку блискотливу формулу: «великий націоналізм малих націй»);
по-друге, про пропаганду відсутності будь-яких морально-етичних принципів – і нереальність висування вимог про дотримання морально-етичних принципів – у сучасному політичному (а також економічному, хоча б) житті.
Вперто здійснюється намагання проводити проекцію таких теорій на минулі століття, що призводить до великого хаосу в історичних уявленнях та до заперечення вимоги об’єктивного, правдивого висвітлення минулого і сучасного.
Про першу теорію – націоналізму т. зв. малих націй. Історики якось забули, що минуле вже неодноразово оголошували епохою націоналізму – і що ці епохи, як не дивно, збігалися з періодами краху багатонаціональних імперій, побудованих, як правило, на політичному гнобленні та економічній експлуатації залежних націй. Так було в період краху Турецької та Австро-Угорської імперій – тому початок XX ст. з 20-ми роками включно було оголошено епохою націоналізму; таке відбувалося у 40-х рр. в період краху Британської та Французької, а також Іспанської, Португальської колоніальних імперій. Теорію про «епоху націоналізму» відродили з великим завзяттям тепер, в період розвалу Російської імперії (яку, всупереч реаліям, оголосили «останньою імперією світу», намагаючись такими словами завуалювати, що існують ще інші багатонаціональні імперії, які, раніше чи пізніше, чекає розвал – очевидно, під черговий крик, що наступає «епоха націоналізму»). Теорія «великого націоналізму малих націй», породжена в колах інтелектуалів, для яких панівною залишається туга за імперією, втраченою сьогодні, в недавньому або й далекому минулому, відбивається дуже негативно на інтерпретації історичних процесів. Вона вимагає ідеалізації імперських утворень, в яких, мовляв, поневоленим націям жилося не так то зле, а після виходу з імперій вони, ці поневолені нації, стали жертвою політичного хаосу. Теорія «великого націоналізму малих націй» виступає з запереченням необхідності національно-визвольної боротьби на практиці, з ідеєю її шкідливості, а в ділянці історіографії – проти її героїзації, проти виховання патріотичних якостей у суспільстві. Це ж все – націоналізм, шовінізм, а людство, нібито, іде до космополітизму з загальною дружбою і всесвітньою любов’ю.
Про те, що ідея «великого націоналізму малих націй» будується на цілком фальшивому фундаменті, з цілковитим замовчуванням того, що націоналізм малих націй – це лише реакція на шовіністичне гноблення, на денаціоналізаторський натиск, на етно- і геноцид великих, панівних, імперських націй, скеровані на підлеглі нації – якось раптово всі прихильники новоявленої теорії забули.
Про другу теорію – заперечення етносу в сучасній та минулій політиці, в результаті – також в інтерпретації історії. Якщо б, образно кажучи, Макіавеллі здатний був вийти з могили і зумів перечитати все те, чим у наш час виправдовують відсутність, зайвість, непотрібність, або просто шкідливість морально-етичних принципів у політиці, в економіці, в інших ділянках життя – то він, Макіавеллі, очевидно, побіг би чимшвидше до своєї могили, щоб заховатися від світу, в якому проповідують такі принципи. Бо, якщо у Макіавеллі можна, нібито, прочитати (що також не є певне, бо буквально в нього так не сказано), що «мета виправдовує засоби», то він, згідно з загальною тенденцією свого славнозвісного трактату «Князь», явно говорив про світлу, моральну, справедливу мету. Сучасні теоретики оголошують, що всякої мети можна добиватися будь-якими засобами (цією метою може бути і поневолення та винищення націй, хоча б). Такі «принципи» вибивають будь-який ґрунт з під морально-етичної інтерпретації історії, її інтерпретації як та magistra vitae (вчителька життя). Або, навпаки, історію позбавляють будь-яких морально-етичних цінностей, бо вона має бути вчителем не лише добра, але і зла.
Мені здається, що ми всі, в принципі, розуміємо, до яких наслідків у вихованні, в дослідженні історії може довести застосування у наш час обох дуже поширених теорій –
теорії мнимого «великого націоналізму малих націй» та
теорії допустимої аморальності в політиці, в суспільному житті, в історичній науці.
У сучасному політичному житті – та, в результаті, у історичній науці – далі намагаються зберегти погляд на панівні та пригноблені нації як на щось об’єктивно обґрунтоване, потрібне, необхідне (це ще далекий відгомін поглядів минулого століття на т. зв. історичні та неісторичні нації). В результаті – подвійний алгоритм мислення, який застосовується в історичній науці з впертою послідовністю.
Полякам і росіянам боротися з чужоземним поневоленням, наприклад, німецьким – це героїзм і найвищий приклад патріотизму; українцям боротися з польським, російським та іншим поневоленням зась, бо Богдан Хмельницький колись підірвав Польську імперію (про що деякі польські історики ще досі не можуть спокійно писати), а Грушевський, Петлюра та інші хотіли підірвати непорушну єдіну і нєдєліму Російську імперію.
Польські повстання 1831 і 1863 рр. – героїчні зусилля народу (незважаючи на те, що метою повстань було захоплення також, етнічно непольських земель), а українські повстання – козацькі, Гайдамаччина – це лише криваві бунти черні, які треба було придушити терористичними методами, такими, як придушували англійці повстання сіпаїв у Індії.
Керівники національно-визвольного чи «революційного» руху (Ленін, Пілсудський) «мали право» співробітничати з чужоземними розвідками, поєднувати власні інтереси – інтереси власного народу, власної партії – з інтересами чужих держав; поневолені нації такого права не мали; у першому випадку – про жодну зраду не могло бути й мови, у другому випадку – історію України заповнили довгими рядами зрадників народу, гетьманами, отаманами, політичними діячами, які, однак, не були зрадниками (з точки зору недавньої радянської історіографії), якщо вони, наприклад, продавалися і продавали Україну Москві.
Застосування масового кривавого державного терору, цілого арсеналу безправних засобів до етно- і геноциду, організації штучного голоду, масового терору, депортації включно, в історіографії панівних націй при менших масштабах дій виправдовується цілком, при глобальніших – просто замовчується; якщо ж до таких, накинених панівними націями, засобів вдаються поневолені нації, то це злочини та різанина. Пригадаю тут інтерпретацію Хмельниччини, Гайдамаччини чи, хоча б, подій 40-х рр. на західноукраїнських землях (різанини АК та УПА).
Загарбання етнічно чужих земель з метою побудови імперії – це прояв права, права сили чи збройної руки (так писали історики ще у 20-х рр., пізніше ці терміни якось поступово зникли), чи право поширення культури – культуртрегерства, ладу і порядку, релігії; намагання ж колишніх поневолених націй не то що заявити претензії, але оголосити про свої історичні права на колишні або сучасні етнічні землі (Кубань, наприклад) – це вже розбій, дестабілізація порушення міжнародних умов.
Насильницька асиміляція пригноблених націй, винищування їх етнічного ядра – панівних верств, інтелігенції, ліквідація культури, науки, освіти, запровадження чужої релігії, крадіж культурних здобутків, перекинчицтво, депортації – виправдовуються стратегічними, геополітичними, державними, тобто імперськими інтересами (наприклад, акція «Wisła» у післявоєнній Польщі), культуртрегерством, вищістю культури; сама думка про те, що колишні підкорені народи могли б застосувати подібні Методи, до своїх недавніх поневолювачів, викликає хвилю провокацій, фальсифікацій, цькувань, дезінформації – також відносно історичного минулого. Повстання Жанни д’Арк проти англійського панування ніхто ніколи не думав оголошувати проявом французької ксенофобії – українські повстання це яскравий приклад ксенофобії, антисемітизму, шовінізму та інших «гріхів», на які має право панівна нація, але ніколи – пригноблена.
Збереження, розбудова держави, агресія та анексія во ім’я творення імперії, т. зв. «збирання» ісконно руських земель, відновлення «історичної Польщі» (тут уже обов’язково історичної Польщі, а не, скажімо, Польсько-Литовської держави) – це віковічне право панівних націй; визволення ж з-під політичного, національного, соціального, економічного гноблення поневолених народів – це хаос, анархія, жорстокість, порушення ладу, спокою і порядку, ледве чи не світова катастрофа.
Це не всі, очевидно, приклади подвійного алгоритму мислення, але їх здається, досить для того, щоб довести, що до об’єктивної, зрівноваженої, справедливої і правдивої історичної науки в державах Східної й Центральної Європи ще дуже і дуже далеко.
Виникає питання: чи сьогодні, при сучасному стані міжнаціональних відносин, досі значною мірою антагоністичних, при культивуванні історичних і політичних міфів, фальсифікації історичних процесів (наприклад, етногенезу), поширенні виправдовувальних доктрин «історичної необхідності» можливе створення об’єктивної, загальної для націй Східної і Центральної Європи єдиної історичної дійсності? Здається, для всіх нас теоретично ясно, що пункт відрахунку на шкалі добра і зла може бути один-єдиний, так як одними-єдиними є і мусять бути права людини і одними-єдиними є ідеали повноцінного громадянського суспільства.
Якщо ми справді ще віримо в принцип, що historia est magistra vitae, то ми розуміємо, що ця вчителька мусить бути правдивою і чесною незалежно від того, чи вона є представником колишньої панівної чи поневоленої нації. Що історична наука мусить стояти на платформі справжньої реальної рівноправності націй, держав, людей як у сучасному, так і в минулому. Що вона мусить визнавати право всіх націй на державну незалежність в усі періоди їх історії. Що її треба будувати на морально-етичному підході до історичних явищ. Стисло кажучи, проблема зводиться до того, що, як у реальному житті, колишні та сучасні панівні нації мусять перестати бути ідеалізовано панівними, так вони мусять перестати бути ними також у наукових дослідженнях. Колишні й сучасні поневолені нації мусять перестати бути пригнобленими в житті, а в історичних працях їх мають позбавити – і вони самі мають позбутися – комплексу неповноцінності. Проблема перестане існувати тоді, коли нації стануть рівнопорядними та рівноправними в житті і в науці.
В історії націй Східної і Центральної Європи є дуже багато болючих сторінок. Це тривалі рани, які часом налічують багато сторіч. Завдання правдивої історичної науки полягає, зрозуміло, не в тому, щоб ці рани роздряпувати, а в тому щоб їх розкрити і очистити, щоб вони могли далі вже нормально гоїтися, а не безконечно гноїтися. Ми розуміємо, що рубці залишаються, що вони спершу також болять, але поступово, при вмілому догляді, вони теж можуть розсмоктатися.
Коли вірити в благородні завдання істориків, які, в першу чергу, повинні полягати у правдивому висвітленні минулого і в поверненні історії її функції «вчительки життя», то перед істориками Польщі, Литви, Білорусії, України, а також Росії стоять дуже важливі й відповідальні завдання. Якщо їх виконання доведе до поступового злагіднення та нівелювання міжнаціональних антагонізмів у дусі зрозуміння рівноправності держав і націй, засудження дискримінації та гноблення одних націй іншими відповідно до ідей про права людини та побудову повноцінних громадянських суспільств, тоді ми, історики, зможемо говорити про виконання тих морально-етичних завдань, котрі, як я глибоко переконаний, стоять перед нами також.
Травень 1992 р.
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12718
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Повернутись в Статті Ярослава Дашкевича

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 6 гостей