«Спадкоємець» претендує на два замки
В Україні повернути нерухомість можна де-юре, але не де-факто
Через кілька днів після нашої телефонної розмови князь Любарт, як він представився мені, з’явився у Львові. Причому зупинився він у свого приятеля — Ореста Кареліна-Романишина, який стверджує, що є чинним королем України Орестом I та капеланом українського війська. Князь Любарт приїхав до Львова, щоб відвідати колишнє родинне гніздо — Підгорецький замок та колишні родові володіння в Жидачівському районі.
Кореспондентові «Дня» князь Любарт повідав про свої поневіряння. За його словами, ще в далекому 1982 році його незаконно засудили за статтею 206 частиною 2 кримінального кодексу, потім насильно утримували в лікарні. З 1991 року почав домагатись повернення родинних маєтків. На його листи з вимогою або розібратися в проблемі, або позбавити його українського громадянства, відповіли, задовольнивши другу частину. Тож зараз князь Любарт особа без громадянства.
На моє запитання — з чого живе він у Харкові, великий князь відповів, що, мовляв, займається суспільно-корисною працею, відновлює родовід своїх предків. І пише листи до різних міжнародних установ. Зокрема, стверджує, що Європейський суд прийняв його позовну заяву «Любарт проти України». Великий князь впевнений, що йому таки вдасться домогтися свого. От тільки біда: що в державних архівах, що в Службі Безпеки України, що в інших структурах начебто змовились і не надають йому жодних відомостей про великих предків.
Однак якимись несповідимими шляхами йому таки вдалось відновити свій родовід — починаючи з 1400 року. Підгорецьким замком Любарти, з його слів, володіли з кінця ХIХ століття до 1939 року, коли його відібрала радянська влада. Та тільки ім’я останнього підгорецького Любарта, який доводиться нашому герою двоюрідним дідом, йому невідоме. І державні органи не надають йому цих відомостей.
Сам князь Євген Любарт переконаний, що має всі законні підстави володіти Підгорецьким (так само як і Луцьким) замком. Мовляв, радянський акт про націоналізацію в Україні не підтверджено. Князя в його справедливій боротьбі, як ви здогадались, підтримує лише король України Орест I.
Однак у цьому світі вистачає, на перший погляд, диваків, які потім виявляється, мають рацію. А тому кореспондент «Дня» звернувся до фахівця-геральдиста, працівника Державного архіву у Львові Андрія Гречила. Як з’ясувалося, про походження харківського великого князя Любарта він таки багато чув (так само, як і про діяльність короля України Ореста I). Більше того, пан Гречило повідав мені, що на Заході є чимало контор, які спеціалізуються на виготовленні різноманітних родоводів. За гроші клієнта йому намалюють таке розгалужене «древо», що знайде він там і іспанських грандів, і англійських перів, і норвезьких вікінгів... Стосовно литовських князів Любартів, то їх чоловіча лінія вимерла вже давно. Підгірцями вони дійсно володіли, щоправда, у ХIV—ХV столітті. І не теперішнім мурованим, а дерев’яним замком. Потім село та замок переходило від одного роду до іншого. Останніми його власниками були Любомирські. Час від часу в Польщі з’являються люди, які заявляють про свої претензії на спадщину Сангушків. А ще Андрій Гречило оповів мені про клопіт своїх кримських колег. Річ у тім, що серед кримсько-татарської діаспори в Туреччині є багато однофамільців роду кримських ханів Гиреїв. Час від часу вони з’являються в Бахчисараї. Найцікавішою була зустріч одного з таких Гиреїв із правдивим нащадком володарів Криму.
Що ж до Євгена Любарта, то зустріч із «конкурентами на престол», принаймні на Волині — вотчині його гіпотетичного предка, йому не загрожує.
Як повідомили кореспондентові «Дня» Олегові ПОТУРАЮ в адресному бюро Луцька, у місті немає жодної людини з прізвищем Любарт. Тим більше — спадкоємців середньовічного князя. І значною мірою ось чому. З історії відомо, що руські князі не мали прізвищ (хіба що умовні типу Андрій Боголюбський, Олександр Невський, Всеволод Велике Гніздо), а їхні імена ніколи не трансформувалися на прізвища нащадків, лише ставали для них узагальненим означенням роду — Рюриковичі, Мстиславовичі, Ольговичі. Тому нащадок згаданого князя міг би скоріше мати прізвище Любартович, аніж Любарт.
Однак, у принципі, спадкоємці князя Любарта можуть існувати. Цей литовський князь посів Луцький уділ 1322 року, одружившись із княжною Бушею, дочкою Лева Юрійовича, останнього князя із роду Данила Галицького. Щоправда, дітей у них не було, та княгиня Буша швидко померла. Любарт одружився вдруге — взяв княжну ростовську, дочку сестри князя Симеона Гордого Московського, і та вже народила йому нащадків. Ім’я одного з них — сина Федора, згадується в багатьох історичних джерелах. Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси» стверджує, що Любарт мав трьох синів Федора, Лазаря і Семена. Російський історик А.Перштейн у статті «Луцк и его древности», опублікованій 1851 року, згадує ще одного Любартовича — Данила, який нібито жив до 1449 року. Останнє свідчення непереконливе, але поза сумнівом є те, що князь Любарт мав нащадків чоловічої статі. Отже його родове гілля могло сягнути й наших днів.
А все ж Євген Любарт чи то хтось інший юридично навряд чи зможе сьогодні заявити свої права на колишню маєтність князя Любарта. У ті часи основним документом на володіння була княжа грамота у випадках, коли князь передавав щось комусь у власність чи дозволяв її набути. Персонально князівська власність здобувалася мечем і фактично не закріплювалась нічим. Князеві просто належало все, що знаходилося в його володіннях. З цих позицій Євген Любарт міг би сьогодні претендувати на всю Волинську, Львівську, Івано-Франківську та Рівненську області, а також на місто Брест, що нині в Білорусі, а тоді було волинським Берестям, і на весь Хелмський повіт Республіки Польща. У XIV столітті князь у нашому розумінні права власності був не власником, а лише найвищим розпорядником. Не існувало в нас тоді ще навіть Магдебурзького права. Перший звід законів Великого князівства литовського (так зване Литовське право) з’явився лише 1400 року, коли князя Любарта давно не було в живих, і Волинь мала іншого господаря — князя Вітовта.
Тим часом Євген Любарт, окрім прізвища, не має жодних доказів причетності до древнього княжого роду. Ось чому, коли він спробував заявити претензії на Луцький замок, нотаріальна контора, в яку він звернувся, залишила його заяву без розгляду, а Луцький міський суд таку заяву від нього просто не прийняв. Марно він звертався й до Кабінету Міністрів України з проханням скасувати акт націоналізації Луцького замку 1939 року. З цього приводу йому варто було б не обурюватися, а вивчити принаймні той шматочок історії, котрий його цікавить. Тоді б він довідався, що той же Луцький замок ніколи не мав персоніфікованого власника. Його почав будувати заново князь Любарт, довершували наступники — великий князь литовський Вітовт і волинський удільний князь Свидригайло. Утримувався він завжди, по-сучасному кажучи, залученими коштами. Про головну В’їзну вежу дбав сам князь, про Владичу — владика волинської православної єпархії, третю, Стирову вежу Верхнього замку фундували дрібніші удільні князі та бояри, а Окольник утримувався стараннями всієї луцької людності. Та й уже в наші часи в цю грандіозну споруду вкладено чималі державні кошти.
Заявляючи претензії на Підгорецький замок, Євген Любарт також плутається в історичних даних. У своєму листі, адресованому «начальнику відділу охорони пам’яток архітектури і містобудування» Львова, він стверджує, що його «родове дерево йде з ХV століття». Чому ж не з ХIV-го, коли жив князь Любарт? Далі він пише: «Мої предки ополячились, король Ягайло повернув усі землі, відібрані Вітовтом у Луцьку». В «Історії України- Руси» Михайло Грушевський повідомляє, що, справді, 1431 року король польський Ягайло повернув Федору Любартовичу Володимирські землі. Але ж земля Луцька (з містом і замком у ньому) до них не належала, це був окремий уділ. Опріч цього, історик тут же зазначає: Федір перед смертю все подароване перезаповів назад своєму благодійникові — тому ж таки королеві Ягайлу.
Вже навіть з огляду на це авторитетне свідчення сам Євген Любарт міг би поставити на своїх історико-правових домаганнях крапку, аби не набути репутації, схожої до тої, що мали «сини лейтенанта Шмідта».
* Реституція — відновлення стану майна, який існував на момент вчинення дії, що завдала шкоди, тобто це повернення або відновлення матеріальних цінностей в натурі.
КОМЕНТАР
Олена СТАДНИК, адвокат ТОВ «Українська юридична компанія»:
— У моїй практиці був випадок, коли мешканці Івано-Франківської області вимагали повернути особняк, який належав їхнім предкам, перетворений за радянських часів на санаторій, а потім — на житловий будинок. Квартири в ньому були приватизовані. Справа розглядалася місцевою комісією з реабілітації, дійшла до Верховного Суду й усе закінчилося рішенням про... грошову компенсацію (сума смішна, порядку 1,5 тис. грн.) на користь колишніх власників. Ситуація така, що згідно із законом, житло може бути повернено в тому випадку, якщо воно не зайняте іншими особами. До речі, закон про реабілітацію ухвалено 1991 року й передбачає, що людина має право звернутися з позовною заявою протягом 3 років від моменту, коли її комісія визнала реабілітованою. Чому в Польщі, Прибалтиці процес реституції власності «пішов», а в Україні випадки повернення майна — явище рідкісне? Можливо, одна з причин у тому, що наші громадяни довше жили в атмосфері соцтабору й традицій колективної власності. Втім, і закон у нинішньому його вигляді не досить досконалий із точки зору захисту прав колишніх власників втраченого майна. Наприклад, в одному з пунктів сказано, що житло може бути повернено, якщо є можливість переселення людей, які наразі в ньому мешкають. Зрозуміло, що такої можливості, як правило, чиновники на місцях не знаходять. Очевидно, закон потребує доопрацювання. Необхідно, зокрема, регламентувати дії місцевої влади».
Олександр СИРЦОВ, Олег ПОТУРАЙ, «День» №89, вівторок, 23 травня 2000