Клініка: «Рюриковичі» хочуть відсудити Києво-Печерську лавру

[Oskar]

На http://www.unian.net/ukr/news/news-419165.html :

Російські «Рюриковичі» хочуть відсудити собі Києво-Печерську лавру
02.02.2011
До суду за право володіти Києво-Печерською лаврою та Золотими воротами збираються йти ті, чиї пращури колись були власниками цих споруд. Нащадки князівського роду, як вони самі себе називають, хочуть повернути у власніть родини державні святині українців.
Як повідомляє ТСН, про своє право власності на державні споруди України заявили громадяни Російської Федерації, члени фонду "Княжеський". Вони називають себе нащадками князівського роду.
Два десятки Рюриковичів, до речі, претендують не лише на Печерську Лавру та Золоті Ворота.До переліку потрапив і Кремль. За право користуватися ним Рюриковичі будуть змагатися у суді.
"Причому тут Кремль до Єльцина, Путіна або якого-небудь Зюганова?", - зауважив керівник фонду "Княжеський" Валерій Кубарєв.
Проте нині Кремль – це резиденція президента Росії. На об‘єктивний розгляд справи в суді нащадки князівського роду не сподіваються.
"Ми були б наївними якщо б думали шо у влади можна виграти такий процес. Ми доведемо справу до Європейського суду", - підкреслив Кубарєв.
Зазначимо, справа Рюриковичів може мати несподіване продовження. Як в Росії так і в Україні живуть нащадки багатьох давніх родів, в чиїх приватних садибах нині розташовані органи державної влади.
Нагадаємо, раніше вже повідомлялося про зацікавлення фонду "Княжеський" у поверненні Золотих воріт, але про Києво-Печерську лавру не йшлося.

[Царенко]

Ну, то лише приватна ініціатива. А на Вінниччині голова ОДА цілком серйозно поставив завдання перетворити ставку Гітлера "Вервольф" на "туристичну перлину". Наші чиновники голову ламають, як тепер завдання виконати...

[Oskar]

Російські «Рюриковичі» хочуть відсудити собі Києво-Печерську лавру

От нехай принесуть нотаріально завірений заповіт Рюрика на цю "спадщину", тоді можна про щось балакати.

[Oskar]

Ось ще про одного авантюриста:

Чи буде повертатися власність?
41-річний мешканець Харкова Євген Любарт, вважаючи себе прямим нащадком волинського князя Любарта, який у ХІV столітті спорудив Луцький замок, заявив претензію на цей грізний бастіон як своє родинне майно.
Чи спроможний хтось через більш як 600 років після смерті князя Любарта засвідчити свої права спадщини на грандіозну вікову споруду, загальнонародний статус якої ніколи ні в кого не викликав жодних питань? Наукові співробітники Луцького історико-культурного заповідника, центром якого і є Луцький замок, вважають, що таких шансів дуже мало.
Литовський князь Любарт, одружившись із княжною Бушею — дочкою останнього володаря Волинського князівства з роду Данила Галицького — Льва Юрійовича, — 1340 року успадкував титул удільного князя і став повноправним владарем Волині. Лучани справді прийняли Любарта до своєї княжни з умовою, що право на майно, в тому числі замок (невдовзі збудований князем фактично заново), перейде до їхніх дітей і подальших прямих спадкоємців. Це передбачалося і литовсько-руським правом, чинним у ті часи. Однак шлюб князя Любарта і княжни Буші був бездітним. Княгиня скоро померла. Князь одружився вдруге, взяв собі за дружину княжну ростовську, «сестричну» Симеона Гордого Московського. Від цього другого шлюбу Любарт уже мав спадкоємця — сина Федора.
Судячи з листа Євгена Любарта до дирекції Луцького історико-культурного заповідника, він налаштований рішуче боротися за свою гіпотетичну спадщину. Зокрема, він наголошує, що «питання про вступ у спадкоємство розглядатиметься судом України за нинішнім законом і у відповідності з Конституцією України, а не за законами 1400 року». Припустімо, що йому вдасться довести свою спорідненість із древнім волинським князем. Чи не стане це юридичним прецедентом?
— Ця справа юридично безперспективна, — впевнено заявляє начальник управління юстиції у Волинській області Віктор Кравчук. — Законодавство України не передбачає права на подібну спадщину.
Отож Луцький замок скоріше так і залишиться унікальною пам’яткою старовини, всезагальним безцінним набутком історії. А нащадки князя Любарта — справжні чи вдавані — в будь-якому випадку матимуть законне право пишатися своїм уславленим предком, який залишив після себе в Луцьку величний замок і добру пам’ять, що пережила віки.

ДОВIДКА «ДНЯ»
В Україні ще й тепер немає універсального закону щодо повернення вилученого державою майна. Відповідний проект, що відноситься швидше до політичної, ніж до законодавчої сфери, так і не пройшов випробування в парламенті. Хоча відомі випадки повернення майна реабілітованим громадянам, тобто колишнім «політичним». Справи ці з розряду найскладніших. Адже часто націоналізація приватного майна відбувалася чиєюсь «більшовицькою волею», без складання будь-яких документів, судових розглядів. За словами кандидата юридичних наук Володимира Десятника, директора юридичної компанії «УКРПРАВО», відшукати шляхи для реституції в кожному конкретному випадку можна й сьогодні. Тим паче що час не звільнив державу від відповідальності за порушення прав своїх громадян, що ще й досі триває.
Олег ПОТУРАЙ, «День» №138, четвер, 23 липня 1998

http://www.day.kiev.ua/144176

Дивно, що газета "повелася" на обговорення цієї авантюри.

[Oskar]

Ще про авантюриста з Харкова:

«Спадкоємець» претендує на два замки
В Україні повернути нерухомість можна де-юре, але не де-факто
Через кілька днів після нашої телефонної розмови князь Любарт, як він представився мені, з’явився у Львові. Причому зупинився він у свого приятеля — Ореста Кареліна-Романишина, який стверджує, що є чинним королем України Орестом I та капеланом українського війська. Князь Любарт приїхав до Львова, щоб відвідати колишнє родинне гніздо — Підгорецький замок та колишні родові володіння в Жидачівському районі.
Кореспондентові «Дня» князь Любарт повідав про свої поневіряння. За його словами, ще в далекому 1982 році його незаконно засудили за статтею 206 частиною 2 кримінального кодексу, потім насильно утримували в лікарні. З 1991 року почав домагатись повернення родинних маєтків. На його листи з вимогою або розібратися в проблемі, або позбавити його українського громадянства, відповіли, задовольнивши другу частину. Тож зараз князь Любарт особа без громадянства.
На моє запитання — з чого живе він у Харкові, великий князь відповів, що, мовляв, займається суспільно-корисною працею, відновлює родовід своїх предків. І пише листи до різних міжнародних установ. Зокрема, стверджує, що Європейський суд прийняв його позовну заяву «Любарт проти України». Великий князь впевнений, що йому таки вдасться домогтися свого. От тільки біда: що в державних архівах, що в Службі Безпеки України, що в інших структурах начебто змовились і не надають йому жодних відомостей про великих предків.
Однак якимись несповідимими шляхами йому таки вдалось відновити свій родовід — починаючи з 1400 року. Підгорецьким замком Любарти, з його слів, володіли з кінця ХIХ століття до 1939 року, коли його відібрала радянська влада. Та тільки ім’я останнього підгорецького Любарта, який доводиться нашому герою двоюрідним дідом, йому невідоме. І державні органи не надають йому цих відомостей.
Сам князь Євген Любарт переконаний, що має всі законні підстави володіти Підгорецьким (так само як і Луцьким) замком. Мовляв, радянський акт про націоналізацію в Україні не підтверджено. Князя в його справедливій боротьбі, як ви здогадались, підтримує лише король України Орест I.
Однак у цьому світі вистачає, на перший погляд, диваків, які потім виявляється, мають рацію. А тому кореспондент «Дня» звернувся до фахівця-геральдиста, працівника Державного архіву у Львові Андрія Гречила. Як з’ясувалося, про походження харківського великого князя Любарта він таки багато чув (так само, як і про діяльність короля України Ореста I). Більше того, пан Гречило повідав мені, що на Заході є чимало контор, які спеціалізуються на виготовленні різноманітних родоводів. За гроші клієнта йому намалюють таке розгалужене «древо», що знайде він там і іспанських грандів, і англійських перів, і норвезьких вікінгів... Стосовно литовських князів Любартів, то їх чоловіча лінія вимерла вже давно. Підгірцями вони дійсно володіли, щоправда, у ХIV—ХV столітті. І не теперішнім мурованим, а дерев’яним замком. Потім село та замок переходило від одного роду до іншого. Останніми його власниками були Любомирські. Час від часу в Польщі з’являються люди, які заявляють про свої претензії на спадщину Сангушків. А ще Андрій Гречило оповів мені про клопіт своїх кримських колег. Річ у тім, що серед кримсько-татарської діаспори в Туреччині є багато однофамільців роду кримських ханів Гиреїв. Час від часу вони з’являються в Бахчисараї. Найцікавішою була зустріч одного з таких Гиреїв із правдивим нащадком володарів Криму.
Що ж до Євгена Любарта, то зустріч із «конкурентами на престол», принаймні на Волині — вотчині його гіпотетичного предка, йому не загрожує.
Як повідомили кореспондентові «Дня» Олегові ПОТУРАЮ в адресному бюро Луцька, у місті немає жодної людини з прізвищем Любарт. Тим більше — спадкоємців середньовічного князя. І значною мірою ось чому. З історії відомо, що руські князі не мали прізвищ (хіба що умовні типу Андрій Боголюбський, Олександр Невський, Всеволод Велике Гніздо), а їхні імена ніколи не трансформувалися на прізвища нащадків, лише ставали для них узагальненим означенням роду — Рюриковичі, Мстиславовичі, Ольговичі. Тому нащадок згаданого князя міг би скоріше мати прізвище Любартович, аніж Любарт.
Однак, у принципі, спадкоємці князя Любарта можуть існувати. Цей литовський князь посів Луцький уділ 1322 року, одружившись із княжною Бушею, дочкою Лева Юрійовича, останнього князя із роду Данила Галицького. Щоправда, дітей у них не було, та княгиня Буша швидко померла. Любарт одружився вдруге — взяв княжну ростовську, дочку сестри князя Симеона Гордого Московського, і та вже народила йому нащадків. Ім’я одного з них — сина Федора, згадується в багатьох історичних джерелах. Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси» стверджує, що Любарт мав трьох синів Федора, Лазаря і Семена. Російський історик А.Перштейн у статті «Луцк и его древности», опублікованій 1851 року, згадує ще одного Любартовича — Данила, який нібито жив до 1449 року. Останнє свідчення непереконливе, але поза сумнівом є те, що князь Любарт мав нащадків чоловічої статі. Отже його родове гілля могло сягнути й наших днів.
А все ж Євген Любарт чи то хтось інший юридично навряд чи зможе сьогодні заявити свої права на колишню маєтність князя Любарта. У ті часи основним документом на володіння була княжа грамота у випадках, коли князь передавав щось комусь у власність чи дозволяв її набути. Персонально князівська власність здобувалася мечем і фактично не закріплювалась нічим. Князеві просто належало все, що знаходилося в його володіннях. З цих позицій Євген Любарт міг би сьогодні претендувати на всю Волинську, Львівську, Івано-Франківську та Рівненську області, а також на місто Брест, що нині в Білорусі, а тоді було волинським Берестям, і на весь Хелмський повіт Республіки Польща. У XIV столітті князь у нашому розумінні права власності був не власником, а лише найвищим розпорядником. Не існувало в нас тоді ще навіть Магдебурзького права. Перший звід законів Великого князівства литовського (так зване Литовське право) з’явився лише 1400 року, коли князя Любарта давно не було в живих, і Волинь мала іншого господаря — князя Вітовта.
Тим часом Євген Любарт, окрім прізвища, не має жодних доказів причетності до древнього княжого роду. Ось чому, коли він спробував заявити претензії на Луцький замок, нотаріальна контора, в яку він звернувся, залишила його заяву без розгляду, а Луцький міський суд таку заяву від нього просто не прийняв. Марно він звертався й до Кабінету Міністрів України з проханням скасувати акт націоналізації Луцького замку 1939 року. З цього приводу йому варто було б не обурюватися, а вивчити принаймні той шматочок історії, котрий його цікавить. Тоді б він довідався, що той же Луцький замок ніколи не мав персоніфікованого власника. Його почав будувати заново князь Любарт, довершували наступники — великий князь литовський Вітовт і волинський удільний князь Свидригайло. Утримувався він завжди, по-сучасному кажучи, залученими коштами. Про головну В’їзну вежу дбав сам князь, про Владичу — владика волинської православної єпархії, третю, Стирову вежу Верхнього замку фундували дрібніші удільні князі та бояри, а Окольник утримувався стараннями всієї луцької людності. Та й уже в наші часи в цю грандіозну споруду вкладено чималі державні кошти.
Заявляючи претензії на Підгорецький замок, Євген Любарт також плутається в історичних даних. У своєму листі, адресованому «начальнику відділу охорони пам’яток архітектури і містобудування» Львова, він стверджує, що його «родове дерево йде з ХV століття». Чому ж не з ХIV-го, коли жив князь Любарт? Далі він пише: «Мої предки ополячились, король Ягайло повернув усі землі, відібрані Вітовтом у Луцьку». В «Історії України- Руси» Михайло Грушевський повідомляє, що, справді, 1431 року король польський Ягайло повернув Федору Любартовичу Володимирські землі. Але ж земля Луцька (з містом і замком у ньому) до них не належала, це був окремий уділ. Опріч цього, історик тут же зазначає: Федір перед смертю все подароване перезаповів назад своєму благодійникові — тому ж таки королеві Ягайлу.
Вже навіть з огляду на це авторитетне свідчення сам Євген Любарт міг би поставити на своїх історико-правових домаганнях крапку, аби не набути репутації, схожої до тої, що мали «сини лейтенанта Шмідта».
* Реституція — відновлення стану майна, який існував на момент вчинення дії, що завдала шкоди, тобто це повернення або відновлення матеріальних цінностей в натурі.

КОМЕНТАР
Олена СТАДНИК, адвокат ТОВ «Українська юридична компанія»:
— У моїй практиці був випадок, коли мешканці Івано-Франківської області вимагали повернути особняк, який належав їхнім предкам, перетворений за радянських часів на санаторій, а потім — на житловий будинок. Квартири в ньому були приватизовані. Справа розглядалася місцевою комісією з реабілітації, дійшла до Верховного Суду й усе закінчилося рішенням про... грошову компенсацію (сума смішна, порядку 1,5 тис. грн.) на користь колишніх власників. Ситуація така, що згідно із законом, житло може бути повернено в тому випадку, якщо воно не зайняте іншими особами. До речі, закон про реабілітацію ухвалено 1991 року й передбачає, що людина має право звернутися з позовною заявою протягом 3 років від моменту, коли її комісія визнала реабілітованою. Чому в Польщі, Прибалтиці процес реституції власності «пішов», а в Україні випадки повернення майна — явище рідкісне? Можливо, одна з причин у тому, що наші громадяни довше жили в атмосфері соцтабору й традицій колективної власності. Втім, і закон у нинішньому його вигляді не досить досконалий із точки зору захисту прав колишніх власників втраченого майна. Наприклад, в одному з пунктів сказано, що житло може бути повернено, якщо є можливість переселення людей, які наразі в ньому мешкають. Зрозуміло, що такої можливості, як правило, чиновники на місцях не знаходять. Очевидно, закон потребує доопрацювання. Необхідно, зокрема, регламентувати дії місцевої влади».
Олександр СИРЦОВ, Олег ПОТУРАЙ, «День» №89, вівторок, 23 травня 2000

http://www.day.kiev.ua/48280/

[Метя]

У цьому питанні, як виявляється, сміху мало. Бо ж є такі "любителі" відновлення своєї родословної саме з такою "потаємною" метою. Адже на повному серйозі на російському родовідному форумі звучать "надії" на "повернення спадку" - української землі. Іншими словами, - кріпацтва. При цьому, зрозуміло, яка доля готується українцям... Тому це зовсім жартом важко сприймається...

[Балимба]

У цьому питанні, як виявляється, сміху мало. Бо ж є такі "любителі" відновлення своєї родословної саме з такою "потаємною" метою. Адже на повному серйозі на російському родовідному форумі звучать "надії" на "повернення спадку" - української землі. Іншими словами, - кріпацтва. При цьому, зрозуміло, яка доля готується українцям... Тому це зовсім жартом важко сприймається...

Якщо брати до уваги, що всі походимо від Адама - то це вже особиста справа кожного, ким він себе вважає - шляхтичем чи кріпаком. Звідси і модель поведінки. Колись мій дід розказував про свого прадіда, як той на прикладі одного прислів'я визначав внутрішній "статус" людини незалежно від того до якого стану вона відносилася. Якщо людина вважала "Що можна попові - те не можна дякові" то це умовно кажучи раб-кріпак. А шляхтич це та людина, яка вважала "Що можна дякові - те не можна попові" тобто якщо можна простити деякі прорахунки ( в тому числі і моральні) людині нижчого стану то їх не може допускати людина вищого стану. У випадку з "Рюриковичами" теж важливо де піп, а де дяк.