Українсько-польський "обмін населенням" у 1944-1946 рр.
Додано: 16 березня 2011, 13:17Переселення чи депортація?
13.10.2004 Антон Грицишин, м.Тернопіль
Зазвичай їх у нас досі називають переселенцями. На долю багатостраждальної частини українського народу випали нелегкі випробування. Багато старожилів ще досі пам’ятають ті тривожні, справді трагічні часи, коли 9 вересня 1944 року між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного визволення була підписана сумнозвісна Угода про так звану евакуацію з Польщі українського населення і поляків з території України.
Про те, як здійснювалось тоді “добровільне” переселення, розповідають архівні документи тематичної виставки “Трансфер українсько-польського населення та його наслідки”, відкритої у Державному архіві Тернопільської області з нагоди 60-річчя депортації українців з території Польщі. В уяві кожного, хто оглядає експонати виставки, постають жахливі картини терору і геноциду, якими позначена безпрецедентна трагічна акція шістдесятирічної давності.
– Згадаймо, – розповідає директор обласного архіву Богдан Хаварівський, – що акція відбувалася в умовах довготривалої війни і зимової пори року. Спочатку члени так званих переселенських комісій агітували мешканців населених пунктів добровільно зголошуватись на переїзд в Україну. Однак, відчувши спротив, почали вдаватись до загроз і шантажу а згодом – до насильницьких дій. Для прискорення і “успішного проведення” акції польський уряд послуговувався діями військових частин. Солдати оточували села, проводили “зачистку” а відтак підпалювали будинки. У полум’ї опинялися не лише двори і нажите довгими роками майно, а й живі люди, ті, котрі відмовлялися залишати насиджені їх батьками і дідами місця.
Далі шлях “добровольців” пролягав до найближчих залізничних станцій, куди їх доставляли під конвоєм. Нерідко такі маршрути пішим ходом тривали дві-три доби, а на станціях, у чеканні залізничного транспорту, доводилось томитися ще довше, інколи й тижнями. Як засвідчують листи до рідних і знайомих, що експонуються на виставці, поневіряння вигнанців тривали і після прибуття до призначених місць. Насамперед новоприбулих запрошували в органи НКВС, де їх змушували підписувати відповідні декларації про “добровільне” переселення з Польщі в Україну. Тих, хто протестував, залякували, а то й нерідко піддавали фізичним тортурам. Таким же чином у переселенців “вибивали” заяви про знову ж таки “добровільний” вступ до колгоспу. Для “неслухняних” були й інші засоби впливу, мовляв, відказників відправляємо на перевиховання у далекі сибірські простори. Вдавалися й до інших “переконливих аргументів”, після яких беззахисним людям ніщо не залишалося, як погоджуватись іти у колгоспне ярмо.
Варто відзначити, що депортація українців з Польщі проводилася у три етапи. Перший – з осені 1944-го до літа 1945-го, другий – з осені 1945-го до літа 1946-го і третій етап припадає на осінь 1946 року, коли завершилася повна “зачистка” українського населення з території Польщі. Таким чином, в Україну було переселено понад 500 тисяч осіб українського автохтонного населення. І хоч компартійні ідеологи твердили, що переселення відбувалося цілком на добровільних засадах, однак, як засвідчують експонати виставки, цю трагічну акцію не можна інакше назвати, як депортацією, яка проводилася з грубими порушеннями законів і нехтуванням міжнародних принципів проведення переселенських акцій.
(http://www.khpg.org/index.php?id=1097697640)
13.10.2004 Антон Грицишин, м.Тернопіль
Зазвичай їх у нас досі називають переселенцями. На долю багатостраждальної частини українського народу випали нелегкі випробування. Багато старожилів ще досі пам’ятають ті тривожні, справді трагічні часи, коли 9 вересня 1944 року між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного визволення була підписана сумнозвісна Угода про так звану евакуацію з Польщі українського населення і поляків з території України.
Про те, як здійснювалось тоді “добровільне” переселення, розповідають архівні документи тематичної виставки “Трансфер українсько-польського населення та його наслідки”, відкритої у Державному архіві Тернопільської області з нагоди 60-річчя депортації українців з території Польщі. В уяві кожного, хто оглядає експонати виставки, постають жахливі картини терору і геноциду, якими позначена безпрецедентна трагічна акція шістдесятирічної давності.
– Згадаймо, – розповідає директор обласного архіву Богдан Хаварівський, – що акція відбувалася в умовах довготривалої війни і зимової пори року. Спочатку члени так званих переселенських комісій агітували мешканців населених пунктів добровільно зголошуватись на переїзд в Україну. Однак, відчувши спротив, почали вдаватись до загроз і шантажу а згодом – до насильницьких дій. Для прискорення і “успішного проведення” акції польський уряд послуговувався діями військових частин. Солдати оточували села, проводили “зачистку” а відтак підпалювали будинки. У полум’ї опинялися не лише двори і нажите довгими роками майно, а й живі люди, ті, котрі відмовлялися залишати насиджені їх батьками і дідами місця.
Далі шлях “добровольців” пролягав до найближчих залізничних станцій, куди їх доставляли під конвоєм. Нерідко такі маршрути пішим ходом тривали дві-три доби, а на станціях, у чеканні залізничного транспорту, доводилось томитися ще довше, інколи й тижнями. Як засвідчують листи до рідних і знайомих, що експонуються на виставці, поневіряння вигнанців тривали і після прибуття до призначених місць. Насамперед новоприбулих запрошували в органи НКВС, де їх змушували підписувати відповідні декларації про “добровільне” переселення з Польщі в Україну. Тих, хто протестував, залякували, а то й нерідко піддавали фізичним тортурам. Таким же чином у переселенців “вибивали” заяви про знову ж таки “добровільний” вступ до колгоспу. Для “неслухняних” були й інші засоби впливу, мовляв, відказників відправляємо на перевиховання у далекі сибірські простори. Вдавалися й до інших “переконливих аргументів”, після яких беззахисним людям ніщо не залишалося, як погоджуватись іти у колгоспне ярмо.
Варто відзначити, що депортація українців з Польщі проводилася у три етапи. Перший – з осені 1944-го до літа 1945-го, другий – з осені 1945-го до літа 1946-го і третій етап припадає на осінь 1946 року, коли завершилася повна “зачистка” українського населення з території Польщі. Таким чином, в Україну було переселено понад 500 тисяч осіб українського автохтонного населення. І хоч компартійні ідеологи твердили, що переселення відбувалося цілком на добровільних засадах, однак, як засвідчують експонати виставки, цю трагічну акцію не можна інакше назвати, як депортацією, яка проводилася з грубими порушеннями законів і нехтуванням міжнародних принципів проведення переселенських акцій.
(http://www.khpg.org/index.php?id=1097697640)