Форум Українського геральдичного товариства

В ПАЗУРАХ ОРЛА
Після поразки польського повстання 1830 р. Холмщина і Підляшшя входили до складу Російської імперії, хоч законодавство, адміністрація і урядова мова залишились польськими. Таким чином, польські впливи на Холмщину і Підляшшя не зменшилися. Після ліквідації унії (1839 р.) починають зростати впливи Російської імперії і Московської православної церкви. Щоб усунути польські впливи в уніатській церкві, Москва вирішила насильницькими методами ліквідувати на Холмщині і Підляшші уніатську Церкву. Під тиском Москви уніатський єпископ М. Попель 18 лютого 1875 р. від імені духовенства і Холмської капітули вніс прохання прийняти до православ’я 120 уніатських парафій. Після багатьох актів насильництва 16 квітня 1875 р. цар Олександр ІІ «дозволяє» прийняти Холмську єпархію до «Матери Русских Церков».
Найбільш трагічним періодом в історії Холмщини і Підляшшя була перша половина ХХ ст. Після російської революції 1905 р. на Холмщині і Підляшші значною мірою відродився український національний рух, та вже в 1915 р. нове горе насунулося на ці землі. Влітку 1915 р. фронт наблизився до Холмщини. Російська армія, відступаючи, провела масову евакуацію українського населення вглиб Росії, спаливши майже всі українські села.
Восени 1918 р. Холмщину і Підляшшя окупувало польське військо, а на підставі «Ризької» угоди між Польщею і Совєтською Росією (підписаною 18 березня 1921 р.) Західна Україна, а тим самим Холмщина і Підляшшя, остаточно увійшли до складу тодішньої Польщі.
З 1918 р. на рідні землі з Росії почали повертатися більшість українців, депортованих у 1915 р., відбудовуючи спалені села, організовуючи суспільно-культурне, освітнє і церковне життя. Однак польська влада Другої Речі Посполитої з перших днів свого панування на Холмщині та Підляшші поставила собі за мету зліквідувати православну Церкву, запровадити римо-католицьку віру, повністю сполонізувати корінне українське населення, застосовуючи різні методи.
13 вересня 1934 р. на пленумі Ліги Народів у Женеві міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек односторонньо виповів усі міжнародні зобов’язання Польщі у справі охорони національних меншин. Таким чином, українці у Польщі стали третьорядними громадянами і були позбавлені будь-якого захисту. У тому ж 1934 р. Польща побудувала в Березі Картузькій (на Поліссі) відомий знущаннями над в’язнями концтабір, де тримали сотні українських патріотів, у тому числі з Холмщини і Підляшшя. (Польський концтабір у Березі Картузькій послужив прикладом німцям при будові концтабору в Освєнцімі.)

НАСТУП НА ПРАВОСЛАВ’Я
Усі уряди Другої Речі Посполитої були під сильним впливом римо-католицького кліру. Тому в наступі на українське населення його голос мав першорядне значення. За дозволом уряду римо-католики почали відбирати в українців їхні церкви і перетворювати на костели. До Другої світової війни римо-католики оволоділи 149 православними церквами.
У грудні 1936 р. був заснований у Любліні «Координаційний комітет», завданням якого була ліквідація православ’я на Холмщині та релігійна ревіндикація. Почалося жорстоке руйнування православних церков. У 1937 р. поляки почали масове розвалювання церков і завершили це ганебне діло літом 1938 р. Було розвалено 189 церков, а 149 перебрали римо-католики. Таким чином, з 389 православних церков, що діяли на Холмщині і Підляшші в 1914 р., залишилося лише 51. Виселено майже всіх православних священиків, а на їх місце прибули польські ксьондзи. Тим православним священикам, які залишилися, заборонено правити Служби Божі українською мовою, вони були під постійним наглядом поліції. На превеликий жаль, світ байдуже ставився до антигуманних, злочинних починань польського уряду і римо-католицького кліру. Тим, хто відважно став на захист православ’я і рішуче протестував проти руйнування церков, був Львівський і Галицький митрополит греко-католицької Церкви Андрей Шептицький. Польська влада 1938 р. провела так звану релігійну ревіндикацію, на підставі якої передала у власність римо-католицького Костелу всі колишні уніатські церкви і каплиці разом з цвинтарями та рільними маєтками. Більші церковні маєтки, головно монастирські землі та ліси, було передано міністерству лісів і державних маєтків.
Досвідом санаційної політики Польщі на Холмщині та Підляшші скористалася влада Польської Народної (Людової) Республіки, яка у другій половині 40-х років ХХ ст. на українських етнічних землях Закерзоння провела масові арешти українського духовенства, зруйнувала 346 греко-католицьких церков, інші осквернила, перетворивши їх на різного роду магазини, склади мінеральних добрив, на стайні або публічні туалети, а ще інших 245 передала у власність римо-католикам. Ті нечисленні церкви, які дісталися українцям, на підставі чинного понині декрету від 27 липня 1949 р. залишаються власністю державного фонду майна Польщі, як і все церковне, громадське та приватне майно, залишене на рідних землях після депортації українців акцією «Вісла» 1947 року.

МІЖ ДВОХ ВОГНІВ
Повертаючись до історії Холмщини, згадаймо, що вже на самому початку німецько-польської війни 1939 р. німці зайняли цілу Холмщину та Підляшшя і прилучили їх до Генеральної Губернії. Тоді на Холмщині та Підляшші почало наново відроджуватися суспільно-культурне і церковне життя. Вже наприкінці 1939 р. постала у Холмі Церковна Рада. Створено окрему адміністратуру Православної Церкви. Визначною подією стала передача православним собору Пресвятої Богородиці, збудованого князем Данилом Галицьким, відкрилися українські церкви (на початку 1940 р. кількість православних церков зросла з 51 до 91), в яких правили богослужіння українською мовою, відкрито навіть кілька українських шкіл. Виникали українські громадські організації, які гуртували українське населення і захищали його перед німецьким окупантом. Великий внесок у відродження церковного життя на Холмщині і Підляшші вніс проф. Іван Огієнко — Іларіон, архієпископ, а згодом Митрополит Холмсько-Підляський у роках 1940—1944.
Поляки, однак, не могли погодитися з фактом, що на Холмщині і Підляшші відроджується українство. Різного роду діячі та організації польського «патріотичного активу», які за спасенну річ вважали очищення холмсько-підляської землі від українців, вели сильну україножерну пропаганду. Вже 1942 р. на Холмщині та Підляшші почало діяти польське збройне підпілля (пізніша назва — АК — «Армія Крайова»), а також НСЗ («Народове Сіли Збройне»), ВіН («Вольносьць і Нєподлеґлосьць»), БХ («Батальйони Хлопскє»), АЛ («Армія Людова»), «Польскє Оддзяли Народове» та інші, а також цивільні грабіжницькі банди. Почалися варварські напади на українські села, лютий терор, жорстокі масові мордування українського населення, палення церков і цілих сіл, фізичне нищення духовенства.

«ПАЦИФІКАЦІЯ»
Найбільшого розмаху ці пацифікаційні акції польських банд набули в 1943—1945 рр. Досить сказати, за Євгеном Пастернаком — автором книги «Нарис історії Холмщини і Підляшшя» (Вінніпеґ—Торонто, 1968), що тільки протягом одного року від травня 1943 до 22 травня 1944 року лише в одному Грубешівському повіті польські боївки спалили 52 села і замордували близько 4000 селян. Кількість жертв на цілій Холмщині та Підляшші досі не підрахована і чекає ґрунтовного дослідження. Якими масовими були вбивства українців на Холмщині, — у тому можна переконатися лише на кількох прикладах: однієї лише ночі 10.03.1944 р. польські боївки спалили с. Шуховичі разом з церквою і вбили більш як 200 осіб, спалили 280 господарств у с. Сагринь і вбили близько 800 осіб. У селі Ласків тієї ночі вбили більш як 200 осіб. 02.03.1944 р. спалили с. Новосілки і замордували 120 його мешканців. 06.06.1945 р. польське підпілля (за одними джерелами — АК, за іншими — НСЗ) в жорстокий спосіб замордувало 194 мешканці села Верховина. Таких прикладів можна наводити безліч.
Ось кілька прикладів того, як нещадно поляки нищили українське духовенство на Холмщині: 2 вересня 1943 р. в с. Липини (повіт Білгорай) замордували протоієрея о. Олександра Кадія, 13 вересня 1943 р. в с. Шевно (пов. Замосьць) — о. Олексія Марцинкевича, 28 жовтня 1943 р. в с. Грабівці (пов. Грубешів) — о. Павла Швайку і його дружину, 10 березня 1944 р. в с. Ласків (пов. Грубешів) — о. Лева Коробчука, 2 квітня 1944 р. в с. Новосілки (пов. Грубешів) — о. Миколу Гольця, 10 квітня 1944 р. в с. Сліпче (пов. Грубешів) — о. Олександра Гуторевича, 10 квітня 1944 р. в с. Чортівець (пов. Замосьць) — о. Петра Огризка, 26 травня 1944 р. в с. Переспа (пов. Замосьць) — о. Олександра Боберу, його дружину і сина, 6 травня 1944 р. в с. Наброжі (пов. Замосьць) — о. Сергія Захарчука, 4 травня 1945 р. в с. Тератин (пов. Грубешів) — о. Василя Мартиша. Список можна продовжувати. Як бачимо, найбільш трагічним для Холмщини був 1944 рік, у якому загинули тисячі мирного українського населення. В цьому році, отже, минає 60 років від масового людовбивства українців холмсько-підляської землі польськими руками. Думаю, що цю трагедію не можна замовчувати, і треба донести про неї світові. У 1945—1947 рр. на допомогу польському підпіллю і бандам у вбивстві українців прийшли польське військо, міліція та органи безпеки Людової Польщі, головно у часі насильного переселення українців до СРСР, а також в часі горезвісної акції «Вісла».
Добре, що 20 березня 2003 р. в м. Любліні відбувся Святий Синод Польського Автокефального Костелу Православного (саме таку назву має православна Церква у сучасній Польщі), який з-посеред інших постановив канонізувати вісьмох мучеників холмсько-підляської землі, які загинули мученицькою смертю в обороні православної віри у 40-х роках ХХ ст., а саме: отців Василя Мартиша, Лева Коробчука, Миколая Гольця, Петра Огризка, Сергія Захарчука, Павла Швайка та його дружину Йоанну, монаха Ігнатія (прізвище невідоме).
У липні 1944 р. Холмщину і Підляшшя зайняло совєтське військо, а Холм став тимчасовою столицею Польської Народної Республіки. В серпні 1945 р. усталено кордон між УРСР та ПНР, і Холмщина та Підляшшя остаточно увійшли до складу Польської Людової Республіки. З вересня 1945 р. уряд Польщі почав провадити примусове виселення українців до СРСР з території Польщі (в тому числі і з Холмщини та Підляшшя). До серпня 1946 р. до СРСР переселили 482 661 українця. Серед них 193 400 осіб — з Холмщини і Підляшшя. Майже всіх українців, які залишилися в Польщі після переселення (більш як 150 тисяч, у тому числі близько 29 тисяч холмщаків), польська влада депортувала в 1947 р. на північно-західні землі Польщі, на так звані «Зємє Одзискане».

Українці між Кресами та Закерзонням - 2
Jan. 1st, 2010
Роман Кабачій
Слід додати кілька слів про позицію православної церкви у Польщі. Зважаючи на багатоетнічний склад своєї пастви (українці, білоруси, нечисельна група росіян та поляків), вона всіляко намагається оминати національні кути або якнайбільше їх згладжувати. Навіть під час урочистостей канонізації шістьох священиків з околиць Грубешова і Замостя, які в 1942–1945 роках загинули від рук поляків, сказано, що «постраждали вони за віру православну», а якого народу були пастирями – промовчано («Над Бугом і Нарвою», Інтернет-версія, 13.07.03). Характерною є також торішня панахида на місці загибелі двох сотень українців у селі Верховини біля Холма (нині Красноставський повіт). 6 червня 1945 року польське військо, оточивши село, винищило всіх жителів. Архієпископ Холмський і Люблінський Авель у своїй промові жодного разу не згадав слово «українець». Чи не це дає моральне право на деяких польських історичних мапах позначати село «Вєшховіни» як польське, та ще й знищене відділами УПА?

Православна церква в Польщі чимало вистраждала, втратила багато вірних і кліру, то, може, слід почати, врешті, називати речі своїми іменами? Якщо, звичайно, не запідозрити церкву в дрейфі до полонізації: приміром, половина православних Підляшшя, головного осередку православ’я в Речі Посполитій, уже ототожнюють себе з поляками .
Тут підходимо до основного «контраргументу» польських українців у волинському діялозі: українські жертви на Холмщині. Найгучніші голоси на користь того болю як певного доказу української правоти, чи принаймні співмірности з трагедією Волині, лунають не в Польщі, а в середовищі українців, переселених із Польщі в Україну протягом 1944–1946 років, до акції «Вісла».
Вони не бояться ні асиміляції, ані переслідувань, хіба що так ніколи й не вистраждають права вважатися особами, котрі зазнали репресій, або хоч би статусу учасника війни, якого вимагає для них товариство депортованих із Закерзоння на Львівщині (див.: «Львівська газета», 14.07.03) – сподівання на нього виглядають реалістичніше, ніж на віртуальний закон, що його кілька років обіцяє опозиція. Висловлювання депортованих різкі та безкомпромісні, так само, як і польських «кресов’яків» щодо Волині.

«На Волині, Галичині, Підляшші, Холмщині, Надсянні українці впродовж віків становили абсолютну більшість і ніколи не виступали на цих теренах у ролі окупантів, колоністів, осадників, – говорить голова товариства «Холмщина» на Волині Микола Онуфрійчук, – тому мали законне право на боротьбу за свою українську державність, на захист своїх національних інтересів. Зараз якраз минає 65 років, як нищилися масово православні церкви на Холмщині, то чому за це перед нами не вибачаються?» («Волинь», 3.05.03). «Фантастичні цифри, які польська сторона оприлюднює про кількість жертв на Волині, коментувати не буду, – говорить Володимир Середа із львівського товариства. – Ми маємо свій рахунок жертв українців на Закерзонні, так само, як і вояків УПА, які там загинули» («Львівська газета»).
Список жертв справді створюється, перевидано «Книгу пам’яті: 50 років геноциду українців Закерзоння. 1944–1994» Віталія Процюка, що вийшла 1996 року у Львові. Хто ж більше? Навіть (чи нарешті) Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН України у Львові оголосив, що готує фундаментальну працю про переслідування українців на Холмщині та Волині («НС», 2003, ч. 10). Як закінчиться, і чи взагалі закінчиться парад вибачень за минулі гріхи?

Холмські біди українців хоч і почалися набагато раніше волинських подій, мали досить віддалений стосунок до українців Волині. Справді, 1938 року на Холмщині, як указує Михайло Горний, зруйновано близько 150 храмів. Протягом 1942–1943 років від рук польських бойовиків загинуло 394 особи – провідні діячі українського руху та працівники українських установ. Водночас відбувалися напади на українські села: найбільшим було знищення села Сагрині Грубешівського повіту в шевченківські дні 1944 року, коли жертвами стали 812 українців .

Від початку проголошення незалежності Польщі у 1918 році польською державою велася геноцидна політика стосовно українського населення, спрямована на окатоличення і ополячення, духовне та фізичне знищення українців, які на той час були найбільшою національно-свідомою меншиною в Другій Речі Посполитій.
Польські уряди міжвоєнного періоду не дослухалися до природних домагань українців щодо політичних, економічних, культурних та релігійних прав, розв’язували проти них тотальний терор, бо вважали, що українці стояли на заваді побудови нової мононаціональної польської держави з єдиним віросповіданням.
У програмному документі «Державна політика Польщі щодо українців Холмщини і Підляшшя» передбачалось, щоб за десять – двадцять років всі вони стали поляками. Внаслідок цієї антиукраїнської програми «зміцнення польскості» було закрито всі українські школи, культурно-просвітницькі доброчинні товариства, зруйновано або переобладнано на католицькі костели понад 400 православних храмів. Під час наруги над православною вірою, тільки на Холмщині за три місяці 1938 року було зруйновано 112 храмів, а ще 106 переобладнано на католицькі костели.
Під час і після II Світової війни сотні представників української інтелігенції, священників, тисячі мирних мешканців українських сіл і містечок внаслідок нечуваного за жорстокістю та масовістю терору, стали жертвами збройних нападів, кровавих розправ, здійснених Армією Крайовою та іншими підпільними польськими націоналістичними формуваннями.
Саме так, керівництво польського підпілля змушувало місцевих українців покидати свої споконвічні землі і перебиратися за Буг. Польські шовіністи вважали головним своїм ворогом не німецьких окупантів, а українських націоналістів, долучаючи до них усіх українців.
Тільки Армією Крайовою було вчинено напади на 180 українських сіл, вбито 4670 українців, пограбовано 2268 родин, спалено 304 села. Хронологія і розмах цих акцій засвідчують, що вони ретельно планувалися і були добре організовані. Банди поляків вночі оточували українські села, дотла спалювали садиби, знищували їх мирних мешканців. Часто це були не просто вбивства, а мученицька смерть дітей, жінок та людей похилого віку.
Символом мучеництва українського населення Холмщини є село Сагринь, в якому 10 березня 1944 року вояки Армії Крайової вчинили звірячу розправу над його мирними мешканцями. За одну ніч було спалено близько 300 українських господарств, вбито і замордовано понад 1200 мешканців Сагриня і тих, хто прибув сюди із навколишніх сіл.
Голгофою для етнічних українців стали протизаконні таємні угоди, укладені в 1944 році маріонетковим Польським Комітетом Національного Визволення з Урядами СРСР і УРСР про польсько-радянський державний кордон і переселення українського населення з Польщі до УРСР і польських громадян з УРСР до Польщі. Внаслідок цих угод у 1944-1946 рр. комуністичною польською владою у змові із сталінським режимом було примусово виселено 482 тисячі українців в Радянський Союз та 150 тисяч в ході спеціальної військової акції «Вісла» депортовано в 1947 році на колишні німецькі землі, приєднані до Польщі. Акція «Вісла» стала завершальним етапом етнічної чистки українців, хоча їх виселення продовжувалось в 1948 і 1951 роках.
Найганебнішим символом польської комуністичної влади став концтабір «Явожно», який перед тим був філіалом горезвісного нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау. Без звинувачень і судових рішень за колючий дріт було кинуто 3873 українців, які протягом майже двох років зазнавали там нелюдських страждань. Близько 200 в’язнів концтабору померло від тортур, голоду та виснажливої праці.
Польська влада грубо порушивши норми міжнародного права, своїми діями вчинила прямий акт геноциду українців за етнічною та релігійною ознаками, практично зліквідувала українське населення, яке споконвічно проживало на цих територіях, зруйнувала його духовну і матеріальну культуру, привласнила матеріальні та культурні цінності.
За межами батьківського краю опинилось понад 175 тисяч українських сімей. Це був час нелюдських випробувань, принижень та знущань, розлучення цілих громад і родин, втрати нажитого роками майна, бездушного ставлення до депортованих зі сторони радянської влади, котра ставила за мету зламати приватновласницький дух переселенців, примусити їх працювати у колгоспах безправними кріпаками, фактично не отримуючи за це будь-якої платні. Обіцяної землі та відшкодувань за втрачене рухоме та нерухоме майно депортовані українці в Україні не отримали.
Депортація сотень тисяч українців продовж тривалого часу була забороненою темою. І тільки після розпаду Радянського Союзу, стали відомі реальні масштаби трагічної долі етнічних українців примусово виселених з території Польщі.

У Львові презентували «Книгу пам’яті 1944-2004»
17 листопада 2005
У Львівському історичному музеї відбулась презентація історичного видання «Книга пам’яті 1944-2004», автором і упорядником якої є історик Віталій Процюк. Зі вступним словом перед учасниками презентації виступив голова ради Галицького районного об’єднання товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка Степан Горечний.
«Книга пам’яті 1944-2004» — це добірка документів і свідчень, пов’язаних із етнічними, політичними та релігійними репресіями на території Холмщини, які закінчились геноцидом та репатріацією понад півмільйона українців.
Під час презентації виступили автор і упорядник книги В. Процюк, її рецензент – доктор історичних наук, професор В. Ідзьо та голова Всеукраїнського товариства «Конгрес Холмщини» О. Боровик.

У пам’ять про депортованих
На Львівщині освятили пам’ятник жертвам терору і депортації українців Холмщини 1938-1947 років
27.08.2010
Напередодні 19-ї річниці незалежності України 22 серпня відбулося урочисте відкриття і освячення пам’ятника жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938-1947 роках – пам’ятника, якого так довго чекало не одне покоління українців, насильно переселених і депортованих із прадідівських земель. Депортація сотень тисяч українців упродовж тривалого часу була забороненою темою. І тільки після розпаду Радянського Союзу стали відомі реальні масштаби трагічної долі етнічних українців, примусово виселених із території Польщі.Неподалік села Тудорковичі, що на Сокальщині, в мальовничому куточку над Бугом на автотрасі Львів-Ковель, де сходяться межі трьох етнічних українських земель Холмщини, Волині та Галичини, споруджено пам’ятний хрест заввишки 7 метрів.Автор, ініціатор і організатор спорудження пам’ятника – Володимир Бойчук – із допомогою однодумців з Львівського товариства «Холмщина» підшукав місце, зібрав кошти та організував будівництво. Пам’ятний хрест споруджено за підтримки Львівської обласної та Сокальської районної адміністрацій, Львівської обласної та Сокальської районної ради та на пожертви діаспори та спонсорів. Спорудження пам’ятника розпочали 2007 року до 60-річчя операції "Вісла".Урочисте відкриття пам’ятника відбулося за участю голови Львівської обласної ради Мирослава Сеника, заступника голови Львівської ОДА Ліляни Гримської, голови Сокальської РДА Миколи Мисака та інших чиновників. У своїх виступах посадовці зазначали, що цей пам'ятний хрест нагадуватиме всім про ті злочини, які чинили проти українського народу, щоби страшні часи терору та знищення більше ніколи не повторилися. «Великою трагедією було примусове виселення українців з їхніх споконвічних земель. І цей пам'ятник не дасть забути ті сторінки нашої історії. Тут кожен перехожий пам’ятатиме про українські села, храми, цвинтарі, історичні пам’ятки, про полеглих героїв. І ми, українці, маємо любити, поважати один одного, бути сильною і згуртованою нацією, і тоді нам ніщо не загрожуватиме», – підкреслив у своєму виступі Голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник.
Голова Київського ветеранського правозахисного товариства депортованих українців Степан Романюк, зазначив: «Повне порозуміння між польським і українським народами зі складною, часто трагічною, історією настане лише тоді, коли переможе правда. Коли буде названа кожна кривда, пошанована кожна жертва цього середньовічного за характером безглуздя XX століття, і почне гоїтися спільна рана, і настане полегшення в душах нинішніх і прийдешніх поколінь. Тому ми змушені звертатися до Ради Європи, Європейського Союзу, Організації з Безпеки та Співробітництва у Європі, Верховної Ради України, Сейму Республіки Польща, Президента України, Президента Республіки Польща (звернення доступне на сайті http://www.holm.kiev.ua).
Священики різних конфесій відслужили панахиду за невинно убієнними та освятили пам’ятний хрест жертвам терору і депортації. Відбулося урочисте покладання квітів.
Операція «Вісла» — етнічне чищення, здійснене польським комуністичним режимом у 1947 році проти українського населення на історичних українських землях, що відійшли до Польщі після Другої світової війни, яке полягало в примусовій депортації (виселенні) українців із Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини на ті території в західній та північній частині польської держави, що до 1945 року належали Німеччині.
У 1944 між комуністичними урядами УРСР і Польщі було підписано «Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах». Це перше виселення українців зі споконвічних українських земель, що на той час належали Польщі. Польські адміністративні органи позбавляли прав українців на землю, ліквідовували рідне шкільництво, культурно-освітні установи, церкви. У жовтні 1944 - серпні 1946 рр., за даними польських джерел, до України (тоді — УРСР у складі СРСР) було переселено 482 тис. осіб.
Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил— УПА та націоналістичного підпілля ОУН. За цих умов польська комуністична влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину Польщі.
Переселення українців з їхніх етнічних територій, яке мало за умовами угоди носити винятково добровільний характер, проводили найчастіше примусово із застосуванням військової сили. Присутні на урочистостях з нагоди відкриття пам’ятника учасники, очевидці цих трагічних подій, а також нащадки переселенців, самі добре пам’ятають або знають з розповідей своїх рідних, як принижували, убивали, нищили, виганяли їхні родини.

КОМЕНТАРІ ДЛЯ "ПОГЛЯДУ"
Олександр Михайлович Боровик, голова Всеукраїнської громадської організації «Конгрес українців Холмщини і Підляшшя» ( м. Рівне):
«Мені було одинадцять у 1943 р., коли на сам Великдень мого батька, православного священика, забили на смерть лопатою, а братові відрубали голову. Було це в селі Городиславичі. І з того страшного часу Великодні свята для нашої родини затьмарені смутком і горем. Я повсякчас згадую це, і невимовний біль пронизує груди і крає серце. Так поляки чинили з нескореними. З тими, хто відстоював свою честь і віру. Я їжджу до Польщі тричі на рік, заходжу до нашої колишньої хати, де проживають поляки, розмовляю з ними і бачу, як ховають вони свої очі. Не дай, Боже, щоб таке лихо коли-небудь повторилося. Тому ми повинні докласти усіх зусиль, аби про нашу біду почули у відповідних інституціях і визнали депортованими».

Віктор Михайлович Робочек, режисер Львівського телебачення (1959-2002):
«Спогади мого дитинства пронизані болем, викликають тугу і смуток. Пам’ятаю, як у містечку Тишівці поляки знищили стареньку православну церкву (і це поляки – такий віруючий народ), у такий спосіб проводили масове схиляння наших людей до католицької віри. Нескорених очікувало жорстоке покарання. Військові комісари також робили свою справу, агітували за Радянську владу, залякували. Коли настав час масових убивств, грабежу, нашу родину вивезли у с. Балабанівку Запорізької обл. у колгосп ім. Сталіна. Жили на квартирі в чужих людей, за трудодні – копійки, холод і голод. Мої батьки, як і сотні таких самих, як ми, просили Матір Божу, щоб вивела нас із Запорожжя. Батько, будучи хліборобом, хотів працювати на своїй землі. З такою надією ми цілий місяць добиралися до с. Мирогощі Дубнівського району Рівненської обл. Тільки незадовго і тут почали організовувати колгоспи. Втрачено останню надію. Так наша сім'я, покинувши у Польщі все, залишилася ні з чим».

Олександр Волошинський, заступник Львівського товариства «Холмщина»:
«Я був іще маленькою дитиною, коли моя сім’я змушена була тікати, залишаючи майно, аби зберегти життя дітям. Мама розповідала, коли убили священика у сусідньому селі (а мій батько також був священиком), стало дуже тривожно і страшно, розпочалися масові убивства. Батько вилазив на дзвіницю, щоби спостерігати за подіями, а мама, загорнувши мене у рядно, просиджувала зі мною у борозні в саду. Коли через Буг проходив фронт, батьки вирішили тікати, та, повернувшись по майно, нічого не застали – хату спалено, майно вкрадено. До 1948 року ми прожили в Сокалі без майна, без одягу, без засобів для існування, а згодом перебралися до с. Сокільники, де і проживаємо донині».

Віталій Процюк, автор «Книги пам’яті»:
«Я народився у с. Гдешин Грубешівського повіту, де до 1914 р. жило лише три поляки. Отже, це було українське село. З переходом наших земель до Польщі розпочався масовий гніт українців – ліквідація шкіл, знищення православних храмів, поступова пацифікація. До 1941 р. розвалено 321 церкву. Ті, хто переходив на бік поляків, діставали у винагороду землю, а нескорених убивали. У 1942-1943 рр. Армія Крайова перестріляла все населення с. Березня. З нашої великої родини (близьких і далеких родичів) було знищено до 50 осіб, у тому числі три моїх малолітніх сестри (відповідно 5, 7, 10 років). Згодом село було спалено, церкву розібрано разом із фундаментом. У 1945 р. нашу родину насильно вивезено в Одеську область, звідки, не витримавши й року, ми переїхали на Волинь. Така доля спіткала сотні тисяч багатостраждальних українських родин».

Людмила Демчук, гол. редактор газети «БудЕксперт»:
«Мені, як нащадку роду холмщан, добре запам’яталися розповіді бабці, дідуся, тата, мами про ті поневіряння, яких зазнали наші українські родини. Мій дідусь Михайло по татовій лінії, не витримавши принижень, помер 1943 року від серцевого нападу порівняно в молодому віці і був похований у с. Витків, яке згодом спалили поляки. Бабця з дідусем по маминій лінії до останнього трималися, бо не хотіли покидати рідну домівку і їхати невідомо куди, думали залишатися. Але останньої ночі їхнього перебування у с. Сілець Холмського повіту вони позбулися усього – коней, корів, овець, хліборобського знаряддя. Наступного дня сусід-поляк дідовими ж кіньми відвозив нашу родину на виселення. Пам’ятаю, бабця розповідала, як у їхньому селі вчителя школи, якого звинуватили у розповсюдженні листівок проти виселення, упіймали і, прив'язавши за ноги до коня, волочили через усе село. Я також пам’ятаю, як с. Новий Тік Рівненської обл., куди наша родина втекла з Дніпропетровської обл., поділили на основне село, де жили місцеві, і хутір для переселенців. Я пам'ятаю, як зневажливо вимовляли слово «переселенець» тут, у Львові, де мої батьки будувалися і проживали в оточенні місцевих. Але тоді про насильне виселення українців мало знали, бо це було закритою темою, як і багато інших у тодішній тоталітарній державі».

Відходить у вічність останнє покоління примусово виселених українців, які понад шість десятиліть потерпають від бездушного ігнорування їхніх людських прав, незаконної експропріації майна, замовчування польською і українською владами правди про геноцид і депортацію. Тисячі закатованих українців не мають власної могили, до якої могли б принести квіти їхні діти, онуки, правнуки.
Але пам’ять жива, як і живі вдячні нащадки, які пам’ятатимуть минуле свого народу заради прийдешнього. Як підтвердження на завершення урочистостей прозвучав вірш у виконанні дев’ятирічного Павлика «Я – маленький холмщак», а далі лунали понад Бугом пісні у виконанні колективів художньої самодіяльності.
Львів–Тудорковичі
Текст і фото Людмили ДЕМЧУК

Польща, відроджена в листопаді 1918 року, захопила в 1919 році Холмщину і Підляшшя і в міжвоєнні роки на державному рівні, всупереч її власної Конституції і міжнародних угод, проводила постійне нищення українства, саме на Холмщині і Підляшші, як на висунутих на захід українських землях. Проводилася активна державна політика асиміляції, колонізації і поборювання всіх форм національно-політичного і культурного чи економічного розвитку українців Холмщини і Підляшшя; все робилось, щоб позбавити українців власної інтелігенції та національної свідомості. Ніщо українське на Холмщині і Підляшші не залишалося поза рамками антиукраїнських акцій.

Першим кроком польської влади на Холмщині і Підляшші були арешти українських активістів, закриття українських шкіл, сільських читалень, заборона товариства «Рідна хата», перебрання під державну юрисдикцію церковних земель, передаючи ці землі та рештки державних земель новим польським поселенцям-осадникам на Холмщині і Підляшші. Робилося все, щоб обмежити участь українців у представницьких органах влади, і вже в 1930 році у польському сеймі не було жодного холмського українця. На Холмщині і Підляшші не видавалися українські газети, а з 1930 року була обмежена доставка українських газет та книжок з Галичини чи Волині. З 1933 року діяв закон, що українською мовою можна було користуватися лише в усному спілкуванні, а школярам учителі забороняли на перервах розмовляти своєю мовою між собою. Українців звільняли навіть з найнижчих урядових посад, заставляючи їх приймати римо-католицьку віру.

Після завершення полонізації шкільництва та скасування інших громадянських прав, основний удар польської експансії був спрямований проти Православної Церкви, яка була свідченням ідентичності віруючих та їх тисячолітньої присутності на цій Землі.

За даними історика Івана Крип'якевича (1944 р.) в 424 місцевостях Холмщини було 460 православних церков, з яких в міжвоєннії період було зруйновано 217, переобладнано під костели 194, залишилося лише 49 церков. Апогею акція нищення церков досягла у 1938 р., коли впродовж двох місяців було знищено понад 160 церков. В 1936 р. створено Координаційний Комітет, очолюваний командувачем Люблинським військовим округом генералом Скоровінським, в обов'язки якого входило відбирання і нищення церков. Керівництво з травня 1938 р. здійснював командир дивізії з міста Замістя полковник М. Турковський.

Починаючи з 1938 р. православних заставляли ходити молитися і сповідатися до костелу і ставати римо-католиками, тобто поляками, тому що національність людей тоді визначалася за їх віросповіданням. Оскільки українці не хотіли іти до костелу, то для насильного їх ополячення були створені спеціальні загони, так звані «крокуси», які ночами вривалися в села, били вікна в хатах українців, нищили продукти харчування, випускали пір'я з подушок і перин, знущалися над господарями, вимагаючи іти до костелу і ставати поляками. До процесу ополячення українців були залучені воєводи, війти, ксьондзи, вчителі, поміщики. Але православна віра у холмщаків була настільки міцна, що всі ці насильницькі дії уряду не мали успіху.

З початком німецької окупації ополячення припинилося. На Холмщині відродилася Холмсько-Підляська православна єпархія, відновилися богослужіння в церквах, відкривалися українські школи, культурні і громадські установи, чого раніше не дозволяли робити поляки. У Холмі почали діяти українська гімназія, духовна семінарія, технічна і реміснича школи, український драматичний театр. В Грубешеві були відкриті учительська семінарія і торговельна школа; у Володаві і Білій Підляській – торговельні школи. Появились в продажу українські газети, підручники, твори українських класиків, залунала українська пісня. У всіх повітових центрах виникли Українські Допомогові Комітети, які опікувалися над хворими, бідними, сиротами, допомагали в організації українського шкільництва.

Це все було тяжким ударом по психології польських шовіністів,які мріяли про повну польську асиміляцію українців. Водночас вони боялися українського духу, а також можливості знову приєднатися Холмщині і Підляшшю до України. Під час німецької окупації польський уряд в екзилі (Лондон) організував підпільну Армію Крайову (АК), яку пізніше він використовував для нищення українців.

Проти мирних і беззахисних українців Холмщини і Підляшшя був розгорнений нечуваний за масовістю і жорстокістю виконання терор, який почався з лютого 1941 р. і масового характеру набрав з 1942-1944 рр.

На першому етапі (1942-1943 рр.) поляки знищували інтелігенцію та осіб, які були найактивнішими діячами. Складений 22 січня 1944 року Холмським Допомоговим Комітетом далеко неповний список вбитих українських активістів в різних селах і містах нараховував понад 500 чоловік. Це був вибірковий список жертв, до якого були включені найбільш відомі українці, яких пропонувалося згадувати в церквах на Божій службі і панахидах. В списках відсутні були члени їх родин, які також гинули при нападах бандитів на оселі, при грабунках та пожежах їх господарств.

У списках були 2 керівники Українського Допомогового Комітету, бувший сенатор Іван Пастернак, понад 20 священиків і дяків, більше 20 народних вчителів, понад 30 війтів, їх заступників та волосних урядовців, декілька десятків солтисів, біля 200 українських працівників культурно-освітніх та кооперативних установ і ремісників, ряд визначніших громадян з різних сіл. Найбільш свідомих українців продовжували вбивати далі в наступному та пізніших роках. Часто це було не просте вбивство, а мученицька смерть.

Постановою Священного Собору Єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви від 20 березня 2003 р. 7 священнослужителів Холмщини і Підляшшя, які по-звірячому були закатовані поляками в 40-х роках XX ст., причислені до лику Святих Мучеників Холмщини і Підляшшя. Урочиста канонізація відбулася 8 червня 2003 року в Холмі за багатолюдної участі холмщаків з Польщі та України, духовенства всієї Польщі та делегації братніх Помісних церков інших країн. Наводимо їх імена і прізвища.
Отець протопросвітер Василь Мартиш
(Тератин, 4 травня 1945 р.);
Отець протоієрей Павло Швайка і його дружина Іоанна
(Грабовець, 28 серпня 1943 р.);
Отець Микола Гольц (Новосілки, 2 квітня 1944 р.);
Отець Лев Коробчук (Ласків, 10 березня 1944р.);
Отець Петро Огризко (Чортівець, 10 квітня 1944 р.);
Отець Сергій Захарчук (Наброж, 6 травня 1943 р.);
Монах Ігнатій ( монастир у Яблочині, 9-10 серпня 1942 р.).

Грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців відбувалися у всіх селах. Люди боялися ночувати в хатах, закопували одяг та зерно, споруджували криївки. З хуторів люди їздили ночувати в сусідні села.

З 1943 р. почався другий етап, найстрашніший, знищення українців. У 1943-1944 рр. проводилося вже знищення цілих сіл і тотальне вбивство їх жителів, в т. ч. дітей, жінок і літніх людей. Перша така спроба була започаткована у травні 1943 р. в 4-х селах: Моложів (5 травня), Тугані і Мірче (26 травня ) і Стрільці (31 травня ).

У своїх спогадах жителі згадують як палали у вогні рідні села, живцем горіла худоба і розпачливо плакали і стогнали люди, яких катували і вбивали. Відмічають особливу жорстокість поляків до православних. Жителька с. Тугані Ніна Мішанчук описує як вбивали її дідуся. Йому спочатку прострелили ноги, щоб не міг втікати, потім відрізали вуха, язик і на кінець застрелили. Серед тих бандитів її мама впізнала брата своєї шкільної подруги-польки.

Продовжували палити цілі села і вбивати людей восени 1943 та на початку 1944 року. Повністю були спалені села: Молодятичі, Малків, Погоріле, а їх жителі закатовані, постріляні або живцем спалені.

Найстрашніших форм набрали ці акції у Шевченківські дні 1944 року, коли від 9 до 22 березня, впродовж двох тижнів, було повністю спалено 35 сіл і замордовано тисячі безвинних, безборонних і беззахисних мирних українців. Велось загальне їх винищення під гаслом «Од Вєпша до Буґа – чарна смуґа».

У знищенні сіл брали участь тисячі добре озброєних польських бойовиків з Армії Крайової (АК) та Батальйонів Хлопських (БХ), в число яких входили поляки з тих самих, навколишніх та більш віддалених сіл. Хронологія і розмах акцій засвідчують, що вони ретельно планувалися та були добре організовані.

Березень 1944 року був справжнім пеклом на Холмщині. 9-10 березня здійснений одночасний напад на села: Сагринь, Турковичі, Ласків, Шиховичі, М'ягке, Маличі, Риплин, Теребінь, Стрижівець. 11 березня вбивали людей і горіли села: Андріївка та Модринець, а 14 березня – с. Модринь.

Як описує один з нападників ( Є. Маркевич «Партизанський край», Люблін, 1985 р. ):
«... Для нападу на Сагринь і Турковичі 7 березня 1944 р. в лісі с. Липовець наступила концентрація Армії Крайової в кількості 2 тис. чоловік. В ніч на 9 березня група в кількості 1200 чоловік підійшла до Сагриня і вдосвіта почала наступ».

Бандити оточили Сагринь і обстріляли запальними кулями. Люди втікали з палаючого села і попадали під бандитські кулі, що летіли на них з усіх сторін. Частина людей заховалась в мурованій церкві, але бандити підірвали двері церкви, людей повбивали, а церкву спалили. 35 людей, переважно жінок з дітьми, заховались в мурованому приміщені поліції, де вони були катовані і вбиті, а будинок спалено. Коли село згоріло бандити ще на протязі доби шукали людей по полях і криївках та вбивали їх.

Тільки в одному Сагрині 9-10 березня, за неповні 2 дні, було вбито, зарізано, спалено живцем понад 800 жителів лише цього села, а разом з людьми, що приїжджали сюди цілими сім'ями на ночівлю з сусідніх сіл і присілків, в Сагрині загинуло ще на декілька сотень більше. Ці люди вважали Сагринь безпечнішим для себе, бо тут був поліцейський постерунок. В Ласкові тоді вбили майже 270, в Шиховичах – до 250, а в Модрині вбито біля 190 чоловік.

Для порівняння нагадаємо відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на холмщині?

19 березня повністю спалили 10 сіл: Масловичі, Міняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Модринець, Жабче, Ощів і Хорощиці.

21 березня горіли Бересть (загинуло близько 330 українців), Верешин (загинуло близько 110 осіб) і Витків, а 22 березня горіло ще 8 сіл: Смолигів, Старе Село, Ліски, Костяшин, Василів Великий, Губенок, Річиця і Тучапи.

Продовжували палити українські села і далі в квітні, травні, червні... Гинули люди, горіла худоба і майно. Тільки від 2 до 8 квітня були спалені 9 сіл: Новосілки (вбито до 150 осіб), Крилів (загинуло біля 180 осіб), Потуржин, Василів Малий, Радостів, Жуличі, Вишнів, Колдубиська, Телятин.

Напередодні Зелених Свят, 11 червня 1944 року був здійснений напад на 9 сіл: Стенятин, Ратичів, Жерники, Посадів, Шлятин, Гопкіс, Зимно, Поледів і Пиняни. Людей мордували з особливою жорстокістю. Як свідчить житель уже спаленого села Телятина Петро Мельничук, який тимчасово мешкав в м. Белзі: «У червні 1944 р. з с. Стенятина завезли на цвинтар м. Белза 29 замордованих, понівечених і почленованих тіл людей (діти, чоловіки похилого віку, жінки). Ці люди були захоронені в братській могилі, а імена їх викарбувані на встановленому на могилі пам'ятнику.»

Вбивали селян під час польових робіт та збирання вирощеного врожаю до самого їх виселення. Вже після війни серед білого дня у неділю, 6 червня 1945 року був здійснений напад бандитів, одягнених у польську військову форму, на село Верховини Красноставського повіту, яке знаходиться на віддалі 12 км від м. Холма, де без жодного пострілу закатовано, зарізано ножами, заколото багнетами 194 українці. Особливо жорстоко бандити мучили молодь села.

На Холмщині і Підляшші в 40-х роках XX ст. жертвами польського терору впали десятки тисяч українців і було спалено сотні сіл і присілків. Рятуючись від загибелі, українці змушені були в 1944 – 1946 роках покинути Холмщину і Підляшшя згідно з «Договором про переселення...» між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР від 9 вересня 1944 року. Тисячі українців, яким вдалося залишитися, 60 років тому, в 1947 році, були брутально виселені в результаті військової операції-акції «Вісла». При цьому, з метою їх асиміляції, вони були розпорошені невеликими кількостями по всій Західній і Північній Польщі. Акція «Вісла» була завершальним етапом етнічної чистки українців.

Минає 60 років з часу, коли, в результаті страшних знущань, грабунків, пожеж, вбивств і вигнання невинного мирного українського населення з рідних Земель, на яких тисячоліттями проживали його предки, Холмщина залишилася без етнічних українців.

Від середини травня до 16 липня 1938 р. (через 950 років від хрещення Київської Русі) на Холмщині та Південному Підляшші християнська Польща зруйнувала 91 церкву, 10 каплиць, 26 домів молитви – разом 127 святинь. Крім того, 3 церкви були передані римо-католикам, а 4 храми стали трупарнями. «Десять років пізніше (1947 р. – Я. П.) нікому було плакати за своїми святинями» (д-р Григорій Купріянович).

Про трагедію українського села Сагринь на Холмщині
20.04.2013

Як свідчать Антоніна Митюк, Михайло Микитюк, Анастасія Крамик, Василь Притула, Антон Голіброд та інші депортовані українці, Сагринь був великим українським селом, у якому нараховувалося близько 300 дворів, у ньому мешкало не менше тисячі українців, декілька сімей поляків, чехів та євреїв до приходу гітлерівських окупантів. Окрім цього тут знаходилося кілька сотень українців, котрих у 1942 – 1943 роках німецька окупаційна адміністрація виселила з українських сіл Томашівського, Замістського, Грубешівського повітів, де були кращі землі та багатші господарки, оселивши там німецьких колоністів. А ще тут перебували українці з сусідніх сіл Пасіка, М’ягке, Модринь, Невірків, Рудка та інших, на які нападала польська партизанка і які не мали належної самооборони.
У міжвоєнний період (1920 – 1930-і рр.) в умовах Польської держави в Сагрині, як і в інших українських селах, українське шкільництво, філія благодійного культурно-просвітницького товариства «Рідна Хата», українська кооперація були заборонені, мурований православний храм – забрано під костел, новозбудовану українцями церкву – зруйновано. Автохтонне українське населення постійно і грубо обмежували в економічних і політичних правах, найбільш національно свідомих українців, а також членів КПЗУ польська влада жорстоко переслідувала, катувала у в’язницях, концтаборі Березі Картузькій.
Після нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 р. та розпаду Польської держави в Сагрині, як і в інших селах та містах Холмщини, відбулося певне пожвавлення українського національного, духовного життя. В Сагрині було відроджено православну церкву, філію товариства «Рідна Хата», створено семирічну українську школу. Тут знаходилася гміна, пожежна охорона, кооператива (магазин), постерунок поліції, в складі якої було кілька поляків і українців. Місцева українська самооборона нараховувала до 20 осіб, озброєних кількома гвинтівками та мисливськими рушницями. Відділу УПА та есесівців тут не було. Є й така версія, що перед нападом поляків на Сагринь у це село прибуло 12 вояків з Української дивізіЇ «Галичина», яка тоді знаходилася у Замісті.
Відродження українського національного і духовного життя не подобалося шовіністично настроєним полякам. У селах і містах Холмщини вони стали нищити спочатку представників української інтелігенції, громадських діячів, священнослужителів та членів їхніх родин, а з весни 1943 р. і особливо в 1944 році – палити, нищити українські села, українське мирне населення. Навіть впродовж 1942 – першої половини 1943 р., тобто до Волинської трагедії 1943 р., загони польського збройного підпілля здійснили жорстокі антиукраїнські терористичні акції в таких селах Холмщини: Майдан Сопітський, Жуличі, Пасіка, Павловичі, Каніволя, Дрищів, Казимирівка, Розтока, Стужиця, Обша, Пахолі, Забужжя, Гдешин, Мірче, М’ягке, Моложів, Переспа, Стрільці, Тугані, Ухані, Набріж, Телятин та інших. Упродовж 1942 – 1944 рр. понад 100 українських сіл Холмщини зазнали терористичних акцій від польських збройних загонів.
10 березня 1944 р. вдосвіта (о 3 год. 30 хв.) близько 800 добре озброєних кінних і піших вояків Армії Крайової тісним кільцем з усіх боків оточили Сагринь та обстріляли його запальними кулями. Серед нападників було кілька десятків польських офіцерів, сотні колоністів (осадників) з Волині, були й місцеві поляки, переважно молодь. Тому що більшість будівель мала на той час добре висохлі солом’яні стріхи, все село буквально за кілька хвилин перетворилося в море вогню. Перелякані люди, нерідко, не встигаючи одягнутись і озутись, вискакували з палаючих хат. Хто хапав на руки сонних дітей, хто кидався рятувати худобу чи якесь майно, хто подавався до льоху, до схрону або ж намагався втекти, вирватися з цього жахливого пекла. Бігли в поле, до лісу, до рову, маскувалися за купами гною.
Нападники тим часом скрупульозно прочісували село, вбивали всіх людей підряд, не проявляючи будь-якого милосердя. Одних розстрілювали, інших кололи вилами чи багнетами, живцем кидали у вогонь, закидали гранатами в льохах чи схронах... Найбільше було убито і замордовано дітей, матерів та батьків, які прагнули їх урятувати, людей похилого віку, котрі не могли втекти.
Село згоріло вщент, зосталися лише одні комини. Було знищено церкву, парафіяльні будинки, 280 хат, молитовний будинок громади євангельських християн, сотні господарських споруд. Трупи, як снопи, валялися в садах, на вулицях, городах, полях. У канаві вода від людської крові була червоною.
Кілька сотень людей, особливо матерів з дітьми, кинулися до церкви. Але поляки підірвали храм гранатами і всіх, хто там сховався, перебили. Особливо жорстоко катували дружину священика Ярославу та її 6-річну доньку Сарафцю. Отець Василь Ляшенко зумів врятуватися.
Тих 35 сагринців, що кинулися з дітьми до приміщення постерунку, спалили живцем. Хто ж вискакував з палаючого будинку на двір і намагався втекти, особливо дітей та жінок, ловили, кидали на колючий дріт і розстрілювали. П’ятнадцять дітей висіли розстріляними на плоті з колючого дроту. Інших спійманих обливали гасом, підпалювали і гнали на сільське кладовище.
Василю Шелепіні скрутили голову лицем назад. Михайла Барана замордували. Рідну сестру Антоніни Митюк – Євгенію Макар, яка вчителювала в Телятині (а на той час відвідала рідних у Сагрині), пограбували, зґвалтували, тяжко поранили в голову, після чого вона померла. Романа і Олену Вільгів, подружжя Гіргілів та інших сагринців закололи вилами. Подружжя Івана та Ірину Притулів з їх синочками трирічним Сергійком і дворічним Володею розстріляли (їх убив поляк Смик із сусіднього села). Така ж доля судилася подружжю Федорові та Варварі Крамикам, яких розстріляли разом з їхнім 10-річним сином Гнатом. Маленька Надійка Медвідь упродовж трьох днів, припадала до грудей тяжко пораненої умираючої матусі, смоктала її молоко... Надія вижила, її мама померла.
Найбільше втратили своїх рідних під час Сагринської трагедії родини Зелінських, Притулів, Шуфелів, Дудусів, Бузьків, Боярчуків, Антосюків, Шелепінів, Шокалів, Головків, Новосадів, Білоногів, Морозів, Яндрушків, Климчуків, Грицаїв, Медведів, Добровських, Мігасів, Цокалів, Шикулів, Собчуків та інших.
За одними свідченнями під час знищення поляками Сагриня було убито і закатовано понад 800 українців (М.Микитюк, А.Крамик), за іншими – 1240 (В. Притула). (Див. кн. Депортації. Т.3. – Львів. 2002. – С. 218 – 222). Мені наразі вдалося встановити понад 660 осіб убитих і закатованих поляками в Сагрині 10 березня 1944 року. Їхні імена викарбувані на стелах пам’ятника на кладовищі цього села.
Вцілілі майно, худоба були пограбовані поляками і вивезені переважно в Тишівці, на сусідні польські колонії.
Кому з українців пощастило врятуватися, той через день-другий з острахом повернувся в рідне село. Чоловіки на плечах зносили трупи до кладовища, або ж на місці трагедії (в полі , на городі чи в садку) нашвидкуруч викопували ями, складали в них убитих і замордованих (нерідко це були обгорілі кості), прикривали ряднами, хустками чи соломою і загортали землею. Хоронили без трун, без Богослужінь, бо кожної хвилини могли знову напасти озброєні поляки і розправитися з уцілілими українцями. Кладовище в Сагрині – це велика спільна могила, в якій на спочинку сотні невинно убитих і закатованих українців (переважно селян з дітьми). Польські історики, засоби масової інформації твердять, що польські збройні загони не воювали проти мирного українського населення, а вели бої з вояками УПА. Чому ж в Сагрині, Ласкові, Бересті, Шиховичах, Новосілках та сотнях інших українських сіл Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Любачівщини гинули тисячі мирних українців. І чому в Україні жертви, яких зазнало польське населення, належно пошановуються, в тому числі й з участю Президентів України і Польщі, а в Сагрині 5-й рік пам’ятник чекає свого відкриття та освячення? Чому така неадекватність у взаєминах між нами?.. Таке ставлення до невинних жертв, яких зазнало цивільне українське населення, не буде сприяти примиренню, порозумінню наших народів. Господь прощає тільки тим, хто вміє прощати іншим.

Голова Волинського обласного ветеранського громадсько-культурного товариства «Холмщина» М.А.Онуфрійчук

«Тепер тут буде Польща!» Трагедія українського села Павлокома
3 березня, 2012 ▪ Наталя Глотова

На світанку 3 березня 1945 року українське село Павлокома, що на захід від Перемишля, атакував відділ Армії Крайової на чолі з поручиком Юзефом Біссом (псевдо Вацлав). Польський напад, жертвою якого стали 366 українців, був мікросюжетом українсько-польської війни 1942–1947 років
Село Павлокома простяглося у долині Сяну за 40 км на захід від Перемишля (зараз це Жешувський повіт Підкарпатського воєводства Республіки Польща). Перша письмова згадка про село датується 13 жовтня 1441 року, коли воно перейшло у власність перемишльського каштеляна Миколая Кміти. Документи свідчать, що вже 1595-го там діяла парафія східного обряду.
Нині Павлокома – село з етнічно однорідним населенням – польським. Проте ще напередодні Другої світової війни воно було переважно українським: тут діяли греко-католицька церква, українська школа, Народний дім і читальня товариства «Просвіта», молочний кооператив. У селі нараховувалось 1370 мешканців, серед яких було 1190 українців, 170 поляків (з них 100 колоністів) і 10 євреїв. Стосунки між українцями та поляками у міжвоєнний період складались нелегко. Перші часто перебували під впливом ОУН і симпатизували ідеї відновлення української незалежності, натомість другі вкрай неприхильно ставились до українських прагнень.

Відплата за зниклих поляків?
Під час війни цей населений пункт почергово перебував під німецькою та радянською окупацією. Нарешті на початку 1945-го Червона армія залишила Павлокому – і місцеве населення залишилося сам на сам із польським підпіллям, котре, як виявилось згодом, чекало саме цього.
Польські історики, зокрема Здзіслав Конєчний, вважають, що «акція» у Павлокомі мала виключно відплатний характер – 21 січня збройний відділ чисельністю близько 60 чоловік викрав сімох поляків і одну пропольськи налаштовану українку. Здзіслав Конєчний услід за польськими мешканцями села стверджує, що це був відділ УПА. Натомість Євген Місило, український історик у Польщі, у своїй книжці «Павлокома. 3.ІІІ.1945», спираючись на свідчення тих, хто вижив, доводить, що це була спецгрупа НКВС, про що свідчать однакове військове вбрання учасників групи, а також той факт, що на початку 1945-го у Березівському повіті (до якого входила Павлокома) не було відділів УПА, позаяк більшість із них відійшли у гори або саморозпустилися з огляду на значну чисельну перевагу радянських військ у регіоні. Він так само наголошує, що в околицях Павлокоми діяли підрозділи НКВС і траплялося так, що відділи АК сприймали їх за УПА.
У будь-якому разі, чи можна вважати криваву розправу над мешканцями села відплатною акцією за зникнення за нез’ясованих обставин кількох людей?

Спланована акція?
Завершення Другої світової і звільнення від німецьких окупантів не принесло українцям Надсяння довгоочікуваного миру і спокою, навпаки – лише горе, поневіряння і нерідко смерть. 27 липня 1944 року між урядами ПНР та СРСР було укладено таємну угоду про встановлення східного кордону Польщі, а вже 9 вересня – угоду про переселення поляків з України до Польщі й українців із Польщі на територію УРСР. Тож за лінією Керзона опинилися понад 700 тис. українців. І це лише за офіційними даними. Ніхто з цих людей добровільно не хотів залишати рідні землі й шукати долі у Країні Рад.
З відходом на початку лютого 1945-го Червоної армії розпочалися активні польські напади на українські села, метою яких було змусити людей виїхати з Польщі. Грабунки, вбивства і знущання над українцями тривали протягом березня – квітня і лише 29 квітня 1945 року було досягнуто порозуміння між українським і польським підпіллям: на зустрічі у Селиськах (Березівський повіт) підписано протокол про співпрацю та утримання від насильства проти мирного населення.
Місцеві польські чиновники, які займалися евакуацією українського населення неодноразово зверталися до уряду з листами, в яких описували насильницькі дії польського населення стосовно українців і просили «вжити якихось заходів». Такі листи надсилалися ледь не щодня протягом березня 1945-го. Щоразу до переліку додавалися нові села, однак очікуваної реакції не було. Отже, йшлося не лише про Павлокому.
Як зазначає Петро-Йосиф Потічний, професор Макмастерського університету й уродженець Павлокоми: «Це була, так би мовити, політика польського націоналістичного підпілля. Але не лише націоналістичного. Так же комуністичні власті робили подібні історії. Їм хотілося нарешті очистити ці землі від українців. І тому Павлокома – це тільки символ того всього. Навколишні села, такі як Костава, Бахів, Коровичі, Майковичі, Завадка Морохівська і так далі. Вони всі були знищені менш-більш в тому часі – березень – квітень 1945 року».
Знищення Павлокоми не було подією спонтанною. Термін й хід проведення акції польського підпілля були узгодженні на нараді наприкінці лютого 1945-го. Таємне зібрання було проведено в Динові за участю керівників місцевого підпілля, поляків із довколишніх сіл і поляків – жителів Павлокоми. Останні після наради залишили село. Цей дивний виїзд не викликав підозри в українців.

Польський погром
Подіям 3 березня передувала низка атак, метою яких було виявити рівень озброєності мешканців і переконатися у відсутності відділів УПА. Як і передбачалося, село було цілком безборонним.
О 4-й годині ранку 3 березня нападники пішли в атаку на Павлокому. Нажахані мешканці почали бігти до церкви, щоб урятуватися, дехто вже ночував тут з кінця лютого, побоюючись атак поляків. Чоловіки переховувались у підготовлених заздалегідь криївках, однак їх швидко знаходили, вбивали або гнали до церкви. Дорогою до центру села відділ АК розстрілював усіх, хто траплявся на шляху (за даними Євгена Місила, загинуло 50 осіб, зокрема, жінки і діти).
Попри сподівання людей на порятунок у святих стінах, храм став місцем селекції: одних тут допитували, інших катували, а декого вбивали. Особливо жорстоким тортурам піддали греко-католицького пароха Павлокоми отця Володимира Лемця: спочатку його кіньми волочили довкола церкви, обмотали колючим дротом і до смерті забили ланцюгами. Стіни і підлога храму були рясно залиті кров’ю.

У правій частині церкви перебували ті, кого відібрали на розстріл, у лівій – жінки з малими дітьми (не вбивали дівчаток до семи і хлопчиків до п’яти років), а також дівчата-підлітки, які тримали на руках немовлят. Відбір проводився плановано: перевіряли національність, конфесійну належність, свідоцтва про хрещення. Навіть одяг жертв підлягав сортуванню, не зробили винятку й для «помилуваних» – жінки з малюками опинилися голі й босі у негоду.
На недіючому греко-католицькому цвинтарі убивці наказали кільканадцятьом чоловікам викопати глибоку яму, поблизу якої, власне, й відбувалася страта. Коли ця яма була заповнена, викопали другу. Загалом було три могили. Людей вели з церкви й розстрілювали групами, спочатку чоловіків, відтак жінок, наостанок дітей.
До тих, хто залишився у церкві, особисто звернувся «керівник акції» Вацлав. Він оголосив, що дарує їм життя, за що віднині Павлокому буде перейменовано у Вацлавівку, і наказав жінкам з дітьми йти «за Збруч, на Україну».
Коли з українцями було скінчено, до Павлокоми приїхали на возах поляки з довколишніх сіл, щоб грабувати покинуте майно. Не чіпали лише позначених будинків – з польськими прапорами чи написами dom polski. Тих, кому не пощастило і їхню криївку знаходили, вбивали на місці. Цього дня цивільні поляки з Павлокоми і близьких сіл брали активну участь у винищенні своїх сусідів.
Відпущених жінок із дітьми, кількість яких сягала приблизно 40 осіб, погнали під конвоєм через кілька сіл аж до Селиська, де також проживали українці. Звідси у вересні 1945 року більшість уцілілих виселили до Радянської України, зокрема на Тернопільщину. Проте й тут не був край їхнім поневірянням, люди мали починати все з нуля, жебрати й наймитувати.

Край історії української Павлокоми
У своїй книжці «Павлокома 1441–1945. Історія села» професор Петро Йосип Потічний наводить імена 366 убитих українців. Цей список був складений на основі спогадів Олени Потічної, яка подає відомості про 324 жертви 3 березня 1945 року. До цієї кількості було додано ще 22 людини, вбиті під час попередніх атак наприкінці лютого – початку березня, а також тих, хто загинув після 3 березня дорогою до Павлокоми. Здебільшого це була молодь, яка поверталася з примусових робіт у Німеччині і не підозрювала про небезпеку у рідному селі.
Здзіслав Конєчний піддає сумніву список професора Потічного і схиляється до версії про 150 убитих, саме таку кількість подавали у своїх свідченнях вояки АК, які брали участь у знищенні села.
Українська історія Павлокоми завершилася на початку жовтня 1945-го, коли об’єднані сотні УПА організували відплатну акцію. На той час до села вже повернулися місцеві поляки, а на колишніх українських обійстях оселилися нові. Павлокома була повністю спалена, залишилася лише греко-католицька церква, проте її 1963 року розібрали до фундаменту, щоб не нагадувала про українців.
Зосталася лише напівзруйнована дзвіниця і занедбаний цвинтар, який нові павлокомці перетворили на смітник. Жахлива трагедія була би приречена залишитися лише у спогадах уцілілих, якби не такі люди, як Діонізій Радонь – павлокомський поляк, який чимало зробив для збереження пам’яті про невинно знищених та поширення правди про злочин. Саме він доклав найбільше зусиль до впорядкування цвинтаря, попри атмосферу цілковитої ворожості з боку односельчан – пана Діонізія не раз били, погрожували, спалили стодолу.
Однак відновлений цвинтар 1998-го таки вдалося освятити. Протягом кількох років тривали суперечки щодо питання встановлення пам’ятника жертвам, а особливо, щодо напису на ньому. Рішення тривалий час блокували мешканці села. Нарешті 13 травня 2006 року у Павлокомі відбулося урочисте відкриття пам’ятника (його важко назвати меморіалом), у якому взяли участь президенти України та Польщі – Віктор Ющенко і Лех Качинський. На кам’яному хресті (за первісним задумом це мала бути фігура жінки з дитям на руках, але поляки не погодилися) написано: «Вічная пам’ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1–3 березня 1945 року в селі Павлокома». На жаль, не вказано, що вбиті були українцями і від чиїх рук вони «трагічно загинули»...

Польські вояки розстріляли навіть дітей і місцевого священика
... Мешканцю Павлокоми Андрію Лемцю у 1945-му було шість років. Він, син місцевого українського священика отця Володимира, добре пам'ятає той страшний день. Польське військо несподівано напало на село. Перелякані мешканці сховалися у сільській церкві — вона, власне, і стала катівнею — місцевих українців там роздягли догола, мордували, а потім групами відводили на місцевий цвинтар і там розстрілювали. Три величезні ями стали братськими могилами для 366 українців. Убили вояки і священика — батька Андрія Лемця. Хлопчика ж із вагітною матір'ю (загалом же врятованих було близько 40 осіб) під конвоєм відвели до сусіднього села Селиська, звідки вже люди розлетілися по всьому світу. Пана Андрія, наприклад, доля закинула у Самбір Львівської області. Але він пам'ятає про цю трагедії, приїхав на могилу батька.
Ганна Прядка приїхала із земляками з Німеччини вшанувати пам'ять загиблих. Їй також на той час було шість років, й інакше, як окупантами, поляків пані Ганна не називає. «Наше серце б'ється інакше, як польське», — емоційно запевняє жінка й переповідає страшні речі. Кажуть, що була для польських воїнів-націоналістів у Павлокомі умова: убивати всіх українців у селі, хто старший восьми років. Але очевидці запевняють: поляки табу не дотрималися, і є, мовляв, цілий список убитих дітей, яким ще навіть не встигли дати імена. Не жаліли вояки, стверджують свідки трагедії, і вагітних жінок... Загалом же тієї ночі було знищено більше 13 українських родин...
Однією з них була родина Катерини Барбашек із Перемишля. Цю малесеньку бабусю в інвалідному візку цiєї суботи неможливо було не помітити на кладовищі — так вона тужила й гірко плакала. Її історію переповідає сестра Катерина (бабуся нині мешкає в будинку для людей похилого віку й не може обійтися без сторонньої допомоги). Їй було 15 років, коли сталася трагедія. Пані Катерину та її батьків урятувала випадковість — на момент погрому вони були в іншому селі. А коли повернулися, то 15 членів їхньої родини вже не було серед живих... « Пані Катерина збирала всі свої сили, аби приїхати сюди сьогодні. Вона вже дуже слаба», — каже сестра милосердя.
«Жінкам вирізали груди, а юнакам випалювали на спинах тризуби»
Звісно, ця трагедія була не одна така. Тому в Павлокомі в суботу можна було зустріти свідків подібних жахів — тільки з інших селищ. «Я також переселенець, — розповідає нинішній львів'янин, художник Іван Мігус, політв'язень, що відсидів 18 років у сталінських тюрмах. — Моє село було на кордоні Галичини із Холмщиною. Ольгівок називається. Я свідок того, як поляки йшли великими загонами на наші села, як вони знищували їх i палили. Нашого села їм не вдалося взяти, бо воно було дуже патріотично налаштоване. І село наше так боронилося, що тільки в одному бою за одну ніч загинуло 24 селян. Якраз тоді з Холмщини втікали до нас люди. І я бачив жахливу картину: батько поганяє підводу, на якій лежать тіла його дітей: донька 17 років із вирізаними й засоленими грудьми і син, у якого на спині випалений тризуб. Я бачив це, дитино, власними очима й ніколи цього не забуду!.. Нас усіх до єдиного виселили — кого в нинішню Україну, кого на німецькі території... Але сьогодні сюди, у Павлокому, приїхало з усіх усюд стільки людей! Я пройшовся: із усієї Польщі купа моїх знайомих — усі вони переселенці».
Нині Іван Мігус не має злоби на поляків. Каже, що потрібно прощати. «Я приїхав сюди для того, щоб віддати честь тим безневинно вбитим людям. Щоб подивитися на це все і щоб, знаєте, зворушити душу. Бо часом уже і починаєш забувати. А не можна. Потрібно миритися, пробачати, але не забувати! Інакше цивілізованими ми не будемо ніколи», — каже пан Іван.
Помста чи спланована акція?
Українці не вірять у те, що різня у Павлокомі була помстою за вбивство місцевих поляків. Серед аргументів — відсутність будь-яких документів про існування чи поховання, свідчень, прізвищ цих 11 людей. Тоді як дані про всіх загиблих у Павлокомі українців існують. Навіть припускаючи варіант загибелі поляків, ветеран УПА Григорій Слободенюк заперечує участь воїнів Української повстанської армії у розправі над ними. «Рiч у тiм, що ми зустрічалися із польськими боївками — ми їх ловили, це не секрет. І в них командири були — російські комуністи. Вони спеціально йшли до поляків у армію, щоб бити українців, підставляти їх і розбрат сіяти. Так що чиїми руками ці вбивста коїлися — це ще питання», — каже ветеран.
Історик Олександр Колянчук, член головної ради Об'єднання українців Польщі, стверджує, що на час трагедії у сусідніх селах діяв відділ НКВС, убиті поляки могли бути їхніми жертвами. Трагедію ж у Павлокомі Олександр Колянчук помстою все одно не вважає. Саме на лютий—квітень 1945 року припадає пік масових убивств українців у Надсянні. Трагедія Павлокоми — 3 березня (336 жертв), Березка — 11 березня (161 жертва), Бахів — 11 березня (90 жертв), Лубно (78 жертв). Скопів — березень (100 жертв), Малковичі — ніч із 17 на 18 квітня (150 жертв), Пискоровичі — 17 квітня (300 жертв)... Цей список довжелезний... «То яка ж це була помста?» — резонно зазначає Олександр Колянчук.

Пискоровичі, Пискоровичі … моя любов, моє горе
3 жовт. 2011
Володимир Середа – голова Львівського суспільно-культурного товариства «Надсяння»

Надсяння славилось національно-свідомим та працьовитим людом. Однак, трагічні події у 1944-46 роках у селах Павлокома, Малковичі, Горайці, Берізка торкнулись і села Пискоровичі та ще не один десяток інших славних українських сіл.
Пискоровичанин Іван Молодій «Косар» залишив нам, сущим сьогодні і майбутнім українцям, оповідь про себе, про рідні Пискоровичі та їх околиці, в яких воістину переплелись і його любов, і його й наше спільне горе.
Пискоровичі – гарне, колись українське, село на правому боці Сяну, розташоване на віддалі 8 кілометрів на південний схід від міста Лежайська.
Вже на рубежі ХV-XVI століть у селі існувала церква східного обряду. На початку ХХ століття у Пискоровичах засновано товариство «Січ», яке у 1910 році налічувало 300 членів. У ці ж роки в селі активно діяли бібліотека і читальня «Просвіти».
У 1939 році, згідно з даними проф. В. Кубійовича, у Пискоровичах проживало 2340 українців, 340 поляків і 60 євреїв.
Після утисків українців у міжвоєнний період (1920-1939 роки) з осені 1939 року і до липня 1944 року навчання у місцевій школі відбувалося українською мовою, а для польських дітей – польською.
Споконвіку населення села, як пише молодший брат Івана Молодія Дмитро, жило між собою в добрих стосунках та злагоді. У селі не було міжнаціональних непорозумінь. Спілкувалися українською мовою, яка збереглася з давніх часів. На релігійні свята ходили одні до одних в гості. Але вже від 1942 року на цьому надсянському терені почали діяти польські боївки NOW («Національні військові відділи») під орудою Францішка Пшисєнжняка «Ойца Яна», а від початку 1944 року банди Юзефа Задзєрского «Волиняка», які з самого початку займалися пограбуваннями і вбивствами українців в усій околиці: Кульно, Ожанна, Дубровиця, Жухів, Добра, Дібча, Курилівка та інших.
У Пискоровичах всі їх злочини чинились з відома і благословення місцевого ксьондза Яна Поремби.
Першими українськими жертвами у Пискоровичах на початку 1945 року стали Василь Бліщ, Іван Когут та 79-річна немічна мати братів Молодіїв Марія.
Масовий, нічим не спровокований злочин у Пискоровичах стався 17 квітня 1945 року. Як пише Д. Молодій: «Наука ксьондза Поремби марно не пропала. Вона сприяла цій трагедії, у якій замордовано багато ні в чому невинних людей, тільки з села Пискоровичі – 176 чоловік». Такі ж дані про кількість жертв у Пискоровичах цих трагічних квітневого вечора і ночі подавали і поліція з Лежайська, Інститут національної пам’яті та місцева вчителька Марія Ожга.
Радянська переселенча комісія, маючи декілька озброєних червоноармійців, цього дня зібрала до місцевої школи велику групу українців на збори з приводу їх переселення до УРСР. Залякані люди сподівались, що озброєні червоноармійці хоча би будуть охороняти їх від чергових грабежів і вбивств. Але пізно ввечері до школи під’їхало декілька підвід з польськими боївкарями. Після короткої розмови з представниками переселенчої комісії червоноармійці і представники переселенчої комісії без жодного спротиву покинули Пискоровичі. Зібрані українці, оточені суцільним кільцем бандитів, були залишені напризволяще. Бандити «Кудлатого», «Волиняка», «Ліса», «Майки» почали безжалісно розстрілювати зібраних українців. Вбивали жінок, дітей і людей похилого віку. А по селу в той час озброєні групи польських боївкарів і мародерів теж вбивали невинних людей та забирали їх майно.
Наступного дня було призначено декілька людей, які драбинястим возом звозили жертви і скидали їх до двох великих безіменних могил на сільському цвинтарі. Один з тих, що перевозив тіла замордованих у школі, оцінював число забитих – близько 190 осіб.
Як пише Марія Ожга: «Село мало вигляд побоїща: розкидані перини, вбрання, горшки, порозбирані вози; літера «P» на огорожі або дверях будинку означала – тут мешкає поляк і служила захистом». Немов про звичну буденну справу писав про акцію у Пискоровичах у своєму рапорті один із проводирів бандитів «Ліс»: «Під час терористичної і очисної акції в Пискоровичах застрелено близько 300 українців за співучастю боївки хорунжого «Волиняка» і плютонового підхорунжого «Майки». З конфіскованої української власності за згодою командирів відділів для моєї боївки і пляцувки виділено 12 корів, 8 коней…»
У 1960-х роках на одній з групових могил, після багатьох звернень до повітової влади, зусиллями вихідців з Пискорович було встановлено скромний надмогильний пам’ятник.
За безпосередньої фінансової підтримки пана Романа Базилевича з США облаштовано другу групову могилу, яку за участю митрополита УГКЦ у Польщі Івана Мартиняка та отців Богдана Степана і Василя Стойки, було освячено у жовтні 2005 року.
Українців Пискорович і навколишніх сіл вбивали до і після трагічного 17 квітня 1945 року. Марія Ожга оцінює загальне число українських жертв в Пискоровичах у 350-360 мешканців. Всього на території села, як вона вважає, втратило життя понад 500 українців.
Президія громадської народної ради Пискорович в офіційному донесенні писала, що «весною 1945 року банда «Волиняка» напала на громаду Пискоровичі і замордувала приблизно 700 українців».
Після кількарічних старань від відповідних органів польської влади було отримано згоду на встановлення на фасаді школи пам’ятної таблиці, на якій польською і українською мовами викарбовано: «Пам’яті мешканців української національності з Пискорович і околиць, замордованих у цьому будинку в квітні 1945 року. Мешканці Пискорович, 2007». Ініціатором цього благородного задуму, як і збору пожертв на виготовлення таблиці, був світлої пам’яті Дмитро Молодій з Бродів та Іван Когут з Пискорович. Урочисте посвячення та відкриття меморіальної таблиці відбулося 2 грудня 2007 року. Після панахиди на цвинтарі у пискоровицькому костелі за участю митрополита Івана Мартиняка була відслужена архієрейська Божественна Літургія. По її закінченню присутні на урочистостях пройшли центральною вулицею села процесією від костелу до школи, де відбулося посвячення та відкриття меморіальної таблиці.
До Пискорович цього дня з України прибуло понад 150 членів товариства «Надсяння», представників товариств «Холмщина», «Лемківщина» та української влади. Українську громаду Польщі представляли голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима, голова Перемиського відділу ОУП Марія Туцька.
Видимим символом трагедії українців Пискорович є також руїна місцевої мурованої церкви Святого Івана Богослова, збудованої у 1842 році. Після виселення українців за згодою, а власне вказівкою місцевої польської влади, її нищили протягом багатьох років. Зараз вся прицерковна територія зусиллями групи добрих людей, зокрема Романа Базидевича, Івана Когута, Яна Козяжа, огороджена, а місцева польська влада за символічну плату передала її греко-католицькій церкві. На прицерковній території передбачається спорудження каплиці, щоб кожна людина змогла помолитись за упокій душ померлих, невинно убієнних українців села Пискоровичі.
«Масакру і терор цивільного населення – ось що зазнали Пискоровичі в 1945 році», – так стисло трагедію українців Пискорович оцінила Марія Ожга.
Чи не найбільш переконливу і конкретну оцінку злочину польської влади в Пискоровичах дав польський дослідник Лежайщини професор Юзеф Пулцьвяртек: «Злодійська банда «Кудлатого» за участю також людей «Волиняка», відділу «Майки» і «Ліса» здійснили у Пискоровичах звірячий морд, в основному в місцевій школі, близько 300 осіб української національності (чоловіків, жінок, дітей і людей похилого віку).
Тоді, з приблизно 400 господарських будівель, у селі було спалено біля 150, забрано в українців приблизно 100 корів, 40 коней і багато іншого майна».

Карта вбивств українців польськими партизанськими відділами на Холмщині (1942–1944 роки)
Богдан Гук
■ ІСТОРІЯ ■Наше слово. - №40, 2014-10-05.

Наслідки політики Польщі, спрямованої проти власних громадян-українців на Холмщині у 1942–1944 рр., досі не опрацьовувалися у формі мапи вбивств. Тому поруч презентую географію збірних убивств українців на Холмщині у той час, розуміючи під поняттям «збірний» троє та більше вбитих. Основою стали видання, опубліковані в Україні, ретельно перевірені, підтверджені архівними документами і свідченнями очевидців.
Понад 90% майже з 3 600 українців убили вояки польського державного формування Армія крайова та нелеґальної партійної боївки (бойового відділу – ред.) Селянської партії – Селянські загони. Дати не вказуються, вони зафіксовані у спеціальних виданнях (див. Бібліографія). Не враховано жертв німецьких поліційних пацифікацій, а ці взяли не менше як 350 українців. Не встановлено, скільки цих жертв слід визнати такими, що сталися внаслідок провокацій або доносів членів польського підпілля та поляків на службі в німецькій адміністрації (напр. у місцевостях Ганна, Жмудь, Клештів, Курманів, Сумин, Тарнаватка). Не вказуються і жертви Війська польського після липня 1944 р. На карті 121 населений пункт, де вбито щонайменше троє людей.
Територіальні межі мапи – це окупаційні Білгорайський, Грубешівський, Красноставський, Замостянський та Холмський повіти. Список сформований таким чином: назва населеного пункту, рік (роки), кількість жертв; додаткова інформація. З огляду на розміри публікації, лише при деяких селах наведено додаткову інформацію про обставини злочинів.
Автором карти є Андрій Божик, історик з Любичі-Королівської.

Бібліографія:
1. Пом’яник українців Холмщини і Підляшшя за 1941–1947 рр., ред. М. Горний, упор. І. Банашук, А. Салюк, Львів, 2008;
2. Ю. Макар, М. Горний, В. Макар, А. Салюк, Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915–1947). Дослідження. Спогади. Документи, Чернівці, 2011.
3. М. Горний, Трагедія українських сіл Холмщини 1943–1945 рр., або Розстріляний Фенікс, Львів, 2007.

Адамів: 1942 – 6. Андріївка: 11 ІІІ 1944 – 57. Очевидець: «Я підбіг ще раз до свого схрону і кричав до шваґра, щоб подав мені мої діти. Почув тільки два рази його голос: „Яндрух” і голос своїх дітей „Тату, рятуй нас”. Більше голосу не було чути. Вогонь охопив вже цілий схрон».
Бересть: 1943, 20–21 ІІІ 1944 – 274.
Богородиця: 1944 – 8.
Броніславка: 1943 – 4.
Буковина: 1943 – 10. Очевидець: «Відкрилось страшне видовище. Валялися трупи біля догораючих хат. Віра Левчук лежала з розпоротим животом, Йосип Дишник лежав біля хати, а ноги по коліна знаходились у вогні […]. Ніколи не забуду, як збожеволіла жінка черпала зі струмка воду черепом своєї дитини і поливала його тіло» (жертви були переселенцями з Городиславич).
Верешин: 1943, 12 ІІ, 21 III 1944 – 83. Очевидець: «Під час нападу на весілля впали від бандитських куль батьки молодої Марія і Михайло Михальчуки, наречений на прізвище Курдупель. Загинули Максим Михальчук, Анатолій Михальчук, Ольга Матвіїшин, Альоша Панчоха, Петро Мужичук, Борис Луць, Петро Остапишин, Марія Недоріз і ще кілька чоловіків».
Вербковичі: 1943 – 3.
Витків: 20 ІІІ 1944 – 14.
Волиця: 20 IV 1944 – 7.
Воля-Березівська: 1944 – 4.
Воля-Верещинська: 1943 – 3.
Воля-Жулинська: 1944 – 17.
Воля-Угруська: 1943 – 4.
Вороновичі: 1944 – 4.
Ганськ: 1944 – 4.
Гдешин: 1943, 1944 – 25.
Гоздів: 1944 – 5.
Голуб’є: 10 ІІІ 1944 – 3.
Гопків: 1944 – 5.
Городиславичі: 1942–1944 – 37.
Городло: 1944 – 5.
Гостинне: 1943, 1944 – 6.
Грабівець: 1943, 28 ІІ 1944 – 14.
Горишів-Руський: 1943 – 3.
Грубешів: 1943 – 3; м. ін. Микола Струтинський, адвокат, голова місцевого Українського допомогового комітету.
Деполтичі-Руські: 1943 – 4.
Діброва: 22 ХІІ 1943 – 4.
Добромиричі: 1943, 18 ІІ, 2 ІІІ 1944 – 6.
Доманіж: 24 IV 1944 – 15.
Дрищів: 1942, 1943 – 4.
Дутрів: 1944 – 3.
Жабче: 19 III 1944 – 23.
Жерники: 1942, 1943, 1944 – 53.
Жмудь: 1943 – 3.
Жулин: 9 ІІ 1944 р. – 25. «Прийшов до села великий відділ озброєних бандитів […], до польських домів цілком не заходили. І почали мордувати жінок, дітей і старців. Ніхто не міг нічим відкупитися, бо майна і грошей не жадали».
Жуличі: 1943, 7 IV 1944 – 18.
Забірці: 19 ІІІ 1944 – 4.
Загайки: 1943 – 3.
Зимне: 1942–1944 – 6.
Кобилє: 1943 – 5.
Козодави: 19–20 ІІІ 1944 – 18.
Конюхи: 1944 – 4.
Копилів: 1944 – 8.
Коргині: 1943, 1944 – 13.
Крилів: 8 IV 1944 – 23.
Крупе: 1943 – 17.
Ласків: 10 III 1944 – 265. Усім членам 8-особової сім’ї М. Середи відрубано голови та в одній з криївок убито 20 чоловік, зокрема православного священика Л. Коробчука.
Лащів: 1943, 31 ІІІ 1944 – 55.
Ликошин: 1944 – 9.
Липини: 1943 – 6.
Ліщани: 1943, 1944 – 5.
Лубче: 1944 – 24.
Лукова: 1943 – 14.
Любичин: 1943 – 3.
Майдан-Новий: 1944 – 17.
Майдан­Сопітський: 1943 – 5.
Маличі: 10 III 1944 – 11. У цьому селі з польських колоністів сформувався винищувальний загін АК під командуванням С. Кваснєвського «Віктора», відповідального разом з відділом за масові вбивства українців. Малків: 9 II 1944 – 39.
Малоніж: 1943, 1944 – 4.
Метелин: 1944 – 6.
Микулин: 1944 – 4.
Міняни: 8 X 1943, 19 III 1944 – 9.
Мірче: 26 V 1943, 22 X 1943, 1944 – 44. Парох села о. Г. Пащевський: «[…] знайдено жертви з вирізаними язиками, викрученими руками, видовбаними очима…».
Модринь: 14 III 1943, 24 ХІІ 1943, 11–20 ІІІ 1944 – 77. Одне з убивств відбулося на римо-католицьке Різдво 1943 р.
Молодятичі: 27 X 1943 – 29. Звідти 28 листопада 1943 р. вийшли у перший рейд Холмщиною відділи холмської Самооборони.
Моложів: 6 V 1943, 8 IX 1944 – 23.
М’ягке: 28 XII 1943, 10 III 1944 – 118.
Набріж: 30 V 943, 1944 – 29. Тут 6 травня 1943 р. убили священика С. Захарчука та знищили «церкву», якою був його дім.
Недежів: 1942 – 13.
Невирків: 1944 – 37.
Новосілки: 2 IV 1944 – 140. Cеред жертв був православний священик, о. М. Голець.
Обша: 1943 – 3.
Олександрів: 1943 – 4.
Ощів: 19 III 1944 – 20.
Павлівка: 1942 – 6.
Паньків: 1944 – 3.
Пасіка: 18 I 1943, 1944 – 36.
Пахоля: 2 ІІ 1943 – 3.
Пересоловичі: 19 XII 1943 – 18.
Переспа: 4 IV 1943, 1944 – 20.
Пиняни: 1944 – 30.
Пісочне: 1943 – 5.
Підгайці: 24 IV 1944 – 6.
Пiдледів (Поледів): 1943 – 3.
Посадів: 1943, II–V 1944 – 29.
Потік­Горішній: 1943 – 5.
Потуржин: 1943, 2 IV 1944 – 28.
Пригоріле: 17 ІІ 1944 – 8.
Провалля: 1942–1944 – 15.
Радостів: 2 IV 1944 – 12. Тут у бою 6 червня 1944 р. УПА стримала останній наступ АК та примусила її відмовитися від наступу на Грубешівщину.
Раколупи: 1944 – 4.
Ратиборовичі: 1942, 1943 – 3. У ніч проти 23 травня 1942 р. вбито священика М. Трохимовича.
Ратичів: 1944 – 17.
Рахані: 1942–1944 – 32.
Рейовець: 1943 –3.
Ріплин: 10 III, 4 V 1944 – 41.
Сагринь: 10 ІІІ 1944 – не менше як 547. Відділи АК в ході масового вбивства не мали на своєму боці ні одного вбитого. На дверях місцевої церкви були прибиті хлопці Іван Семенюк та Дмитро Бойчук.
Сілець: 1943 – 4.
Сліпче: 19 ІІІ 1944 – 9.
Смолигів: 1943, 22 III 1944 – 59.
Стайні: 1943 – 10.
Старе Село: 6 IV 1944 – 8.
Стенятин: 1942, 30 V 1943, 31 ІІІ 1944 – 53.
Стрільці: 30 І, 27 V 1943 – 30. Народився Юрій Лукащук (1900–1966), комендант Холмської самооборони. З нападу вночі проти 27 травня вбивства перейшли у масовий масштаб на усій Холмщині.
Стужиця: 1940–1944 – 18. М. ін. 1942 р. польські підпільники живцем спалили 3 чоловік.
Сушів: 2 IV 1944 – 8.
Телятин: 1943, 7 IV 1944 – 28.
Теребінь: 1943, 10 III 1944 – 21.
Тихобіж: 16 XI 1943, 9 І, 10 ІІ, 19 ІІІ 1944 – 46.
Тишівці: 1943, 1944 – 11.
Томашів: 1942–1944 – 9.
Трещани: 1943, 1944 – 3.
Тугані: 27 V 1943 – 7. Н. Міщанчук: «На очах у мами та бабці відрізали дідусеві вуха, язик…».
Турковичі: 10 III 1944 – 47.
Тучапи: 22 III 1944 – 10.
Чартовець: 1944 – 4.
Черкаси: 24 IV 1944 – 9.
Чермно: 1944 – 8.
Черничин: 1943 – 7.
Чесники: 1944 – 3.
Шиховичі: 10 III 1944 – 135. Очевидець: «Вчора я ще раз ходив до Шихович і бачив, що трупи почали їсти свині, які ходять на згарищах голодні».
Шлятин: 1944 –3.