ОНОМАСТИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОФ. ЮЛІАНА РЕДЬКА
Дмитро Гринчишин
Серед багатьох українських учених ХХ століття гідне місце займає Юліан Костянтинович Редько. Його ім'я добре відоме науковій громадськості не тільки в Україні, а й поза її межами. Заслужене визнання принесли йому численні праці з ономастики, літературні розвідки про Т.Шевченка, Лесю Українку, В.Стефаника, П.Грабовського та ін., а також художні твори „Дурні діти", „Дорога та бездоріжжя", „Збірка поезій у прозі", „Учора і сьогодні", „Так було", публіцистичні статті, переклади творів М.Лермонтова, Р.Брандштетера, Я.Добрянського, Р.Писарського, рецензії на художні твори О.Кобилянської, Б.Лепкого, А.Чайковського, В.Щурата, Богдана-Ігоря Антонича та ін.
Науковий доробок проф. Ю.Редька становить понад 200 праць. Це і теоретичні розвідки з атропономії, словники, художні й публіцистичні твори, переклади і т. ін. Однак найвагомішим внеском в українську науку є його монографія „Сучасні українські прізвища", численні розвідки з ономастики (їх понад 10), „ Довідник українських прізвищ", які високо оцінені вітчизняними і зарубіжними вченими. Особливо велике практичне значення мав і досі зберігає „Довідник українських прізвищ", що побачив світ у 1969 р. і який ставив своїм завданням допомогти встановленню правописних, граматичних та акцентуаційних норм уживання українських прізвищ, а також уникнути непорозумінь при оформленні актів юридичного характеру.
Наукова новизна ономастичних досліджень проф. Ю.Редька передусім у тому, що вчений уперше в українському мовознавстві на великому фактичному матеріалі, зібраному протягом десяти років різними методами (анкетування, записи студентів багатьох вищих навчальних закладів України, а також викладачів Вінницького, Запорізького педінститутів та Чернівецького університету, діалектологічні експедиції), зробив спробу проаналізувати всі типи сучасних українських щодо шляхів їх виникнення, словотвірної будови, географічного поширення. У монографії „Сучасні українські прізвища" проф. Ю.Редько детально розглядає семантику твірних основ цих прізвищ, виділяючи чотири основні лексико-семантичні групи: 1. Прізвища, утворені від особових власних імен — чоловічих і жіночих; 2. Прізвища, утворені від топонімів, етнонімів і вказували на походження або місце проживання; 3. Прізвища за соціальною (класовою) належністю або за постійним заняттям (професією); 4. Прізвища, утворені від якоїсь індивідуальної ознаки (фізичної чи психічної властивості) їх першого носія [7, 9]. У межах кожної групи дослідник аналізує різні способи утворення відіменних та відприкметникових прізвищ за допомогою тих чи інших суфіксів, вказуючи при цьому на їх продуктивність і територіальне поширення. Не залишились поза увагою дослідника і прізвища, утворені від рідкісних або неукраїнських імен, які також могли бути основою для утворення українських родових прізвищ. За спостереженнями автора, перше місце за кількістю займають польські імена або в польській фонетичній формі. Значно менше українських прізвищ угорського, німецького, румунського, єврейського, вірменського, тюркського походження та ін. Крім того, як стверджує Ю.Редько, більшість прізвищ іншомовного походження оформлена за допомогою українських словотворчих засобів [7,с. 189-192].
Велику цінність для дослідження суспільного життя України в багатьох аспектах становлять українські прізвища, що виникли від назв професій (занять) або пов'язані з класовою належністю. При відсутності даних про соціальний склад населення України, його основні професії і заняття, економіку, культуру і т. ін., засвідчені у „Довіднику українських прізвищ" родові прізвища служать джерелом для повної та достовірної реконструкції картини життя у давній період. Ці питання знайшли детальне висвітлення у розвідці„ Назва професії як основа виникнення частини українських прізвищ" [5, с. 127— 136].
Багато уваги присвятив Ю.Редько аналізу словотвірних типів сучасних українських прізвищ, їх поширенню та продуктивності на території України, а також дослідженню різних способів утворення цих прізвищ, а саме: семантичному, лексико-семантичному, морфологічному, морфолого-синтаксичному, синтаксичному, синтаксико-морфологічному, регресивному, або безсуфіксному, а також прізвищам, утворених із дієслівних форм, прислівників, службових слів, вигуків. Цікавими є статистичні дані, які автор наводить на зведеній таблиці про частоту вживання іменникових та прикметникових суфіксів [7, с. 164—167; 195], а також про продуктивність прізвищ, утворених вище названими способами [7, с. 194].
Не залишились поза увагою проф. Ю.Редька і деякі дискусійні питання. Це, зокрема, питання, що стосуються самого визначення українських прізвищ, утворення прізвищ за допомогою суфіксів присвійних прикметників -ов, -ев, -ин, написання, наголошування та відмінювання українських прізвищ.
До українських прізвищ Ю.Редько зараховує не тільки прізвища, утворені від українських основ, а прізвища іншомовного походження. На його думку, всі прізвища осіб української національності без уваги на походження є українськими; прізвища іншомовного походження (польського, німецького, латинського, румунського, єврейського, угорського, тюркського та ін.) є українськими, якщо їх носії є українці. На підтвердження своєї думки проф. Ю.Редько наводить слова банк, армія, пролетаріат та ін., які хоча й запозичені з інших мов, однак їх не можна виключити з основного лексичного фонду української мови. Такого погляду дотримуються й автори „Словника прізвищ …. Чернівеччини". Вони вважають українським всяке прізвище, носієм якого є особа української національності [8, с. 5]. Так само до українських прізвищ відносить проф. П.Чучка всі прізвища осіб української національності, якщо їх носії вважають себе українцями.
До прізвищ власне українського походження П.Чучка зараховує чужомовні лексеми, утворені представниками інших народів типу Керекеш, Кравс, Шандор, Шубер та ін., якщо їх денотати є людьми української національності [11, ХV]. До українських прізвищ Ю.Редько зараховує прізвища іншомовного походження типу Шварц, Шнайдер, Генсьорський, Лупул, Галібей та ін. на тій основі, що вони досить давно функціонують в українській антропонімії, від них утворюються форми непрямих відмінків та форми однини і множини, так само як і від будь-якого українського іменника та прикметника. Крім цих особливостей, проф. П.Чучка називає ще утворення прізвищ від чужомовних слів за допомогою українських словотворчих засобів [11, ХVІ].
Розглядаючи українські прізвища іншомовного походження, Ю.Редько виділяє три причини їх появи, а саме: 1. Асиміляція окремих чужинців, які проживали серед українського народу. Вони зжилися з народом, який їх прийняв, засвоїли українську мову як свою рідну, але зберегли своє родове прізвище; 2. Свідоме перекручення українських прізвищ урядовими органами іншої держави; 3. Певні обставини (перебування у чужій армії, перекручення іншомовних слів тощо). За твердженням авторів названого вище „Словника прізвищ... Чернівеччини", запозичення прізвищ — природне явище, особливо за умов тривалого спільного проживання на одній території двох чи кількох народів, які перебувають на однаковому чи близькому рівні економічного розвитку, займаються однаковою господарською діяльністю, контактують у побуті, близькі звичаями й культурою [8, с. 6]. За спостереженням Ю.Редька іншомовні прізвища складають приблизно 3,5 % від загальної кількості українських прізвищ. Прізвищам іншомовного походження присвячений окремий розділ у монографії „Сучасні українські прізвища" [7, с. 182-192].
Багато уваги приділив дослідник у своїх працях прізвищам, утворених за допомогою суф. -ов, -ев, -ин. За твердженням Ю.Редька, прізвища типу Михайлов, Павлов, Петров, Савин, Думин, Лесин та ін. можна розглядати і російськими, й українськими, оскільки присвійні прикметники утворилися однаково за допомогою суф. -ов, -ев, -ин. Українськими ці прізвища проф. Ю.Редько вважає тоді, якщо їх носії є українці; якщо носіями цих прізвищ є росіяни, то такі прізвища слід розглядати як російські [7, с. 92]. На думку Ю.Редька, прізвища на -ов, -ев можна вважати російськими лише в тих випадках, коли передсуфіксальна частина властива лише російській мові і не відома українській типу Воробйов, Петьков, Рубльов, Скорняков, Согласов і т. ін. І навпаки, якщо прізвища, утворені від української форми імені або від української загальної назви, якої немає у російській мові, то вони виникли на українському ґрунті і є суто українськими. Наприклад: Грицьков, Кравцов, Каськов, Шевцов, Панасов та ін. Причиною збереження етимологічних -ов, -ев у названих прізвищах автор вважає, по-перше, традиційне вживання саме такої форми прізвища з давніх-давен. Наприклад: Давидовъ, Дмитриєвь, Дмитровъ, Манчюловъ, Марковъ, Мартиновъ та ін. (ССУМ І,276; 302; 303; 575; 577) і, по-друге, те, що у дореволюційні часи метрики виписувалися російською мовою й особові документи видавали, не звертаючи уваги на особливості української мови. Тому всі українські прізвища з суф. -ов, -ев одержали єдину офіційну форму, зливаючись із типовими для російської мови прізвищами на -ов, -ев [7, с. 92]. До речі, прізвища на -ов, -ев поширені на території України, що входила до складу Росії. Зрідка фіксуються вони на Закарпатті (пор. Сабов, Борзов). Проф. П.Чучка фіксує ще такі прізвища з суф. -ов у словах Бажов, Буков, Васков, Ільков, Сайков, які поширені в зоні активного контактування з угорцями [11, ХХХІV].
У центрі уваги проф. Ю.Редька були також прізвища з суф. —ин, який є типовим і для російської мови, і для української. Єдина різниця між більшістю українських і російських прізвищ — це вимова: по-українськи він звучить як —ин, по-російськи —ін. Наприклад: Савин і Савін, Думин іДумін, Березин і Березін, Кузьмин і Кузьмін, Воронин і Воронін. Прізвищ із суф. —ин серед українців дуже багато. Найчастіше утворюються вони від особових та демінутивних форм жіночих власних імен, рідше від чоловічих імен на — а, а також від прізвиськ основоположників роду. Наприклад: Лесин < Леся, Настин < Настя, Химин < Хима; Кузьмин < Кузьма, Микитин < Микита; Смолин < Смола, Гулин < Гуля. Про українське походження таких прізвищ свідчить нерідко їхня передсуфіксальна частина, яка відсутня в російській мові. Пор. Хомин (рос. Фомин), Микитин (рос. Никитин), Миколин (рос. Николин), Олексин (рос. Алексин) та ін. Якщо в таких прізвищах українців наявне і замість и у суф. -ин, то це, на думку Ю.Редька, результат перекручення українського прізвища колишньою адміністрацією, тому їх треба виправляти.
Заслуговують на увагу також міркування Ю.Редька щодо відмінювання та наголошування деяких прізвищ. Зокрема, деякі носії прізвищ на —ів безпідставно вимагають зберігати звук і в непрямих відмінках їхніх прізвищ, кажучи: „Я Михайлів, а не Михайлов, тому треба писати Михайліва". Такі твердження, як уважає проф. Ю.Редько, свідчать про незнання законів української мови, і такому „філологові" слід сказати, що правильно говорити по-українському коня, а не „кіня", та що Львів перестав бути українським містом, хоч говоримо Львова, а не „Львіва" [7, с. 53—54]. Отже, автор категорично виступає проти неправильних форм у непрямих відмінках типу Михайлів, Михайліва, Михайліву, Михайлівим, Михайліви, Михайлових, Михайлівим і т. д., уживані в пресі, радіо, телебаченні, у мові вчителів, студентів, викладачів, журналістів, під час оформлення ділових документів (у свідоцтвах, метриках, атестатах і т. ін.). Він розглядає таке явище як спотворення мови, з яким треба рішуче боротися. Своє твердження дослідник аргументує чергуванням голосного [і] в закритому складі з голосними [о, е] у відкритому складі в назвах топонімів та апелятивах. Пор. Київ (Києва, Києву); стіл (стола, столу), річ (речі). Тому автор пропонує при відмінюванні в непрямих відмінках писати [о] або [е]. Наприклад: Павлів, Павлова, Павлову і т. д.; Лесів, Лесева, Лесеву; Кравців, Кравцева, Кравцеву. Однак, сучасне життя внесло деякі корективи в цю пропозицію дослідника, що закріплено у чинному „Українському правописі". Адже поруч із закономірною формою о, е у суф. -ов, -ев (-єв) у відкритих складах тут подаються в дужках форми із суф. —ів (-їв). Наприклад: Прокопів, Прокопов-а (-пів-а), Прокопов-у (-пів-у), Прокопов-им (-пів-им) та ін.; Ковалів, Ковалев-а (-лів-а), Ковал-ев-у (-лів-у), Ковалев-им (-лів-им) і т. д. [10, с .11]. Такі паралельні форми у непрямих відмінках подаються і в „Словнику прізвищ... Чернівеччини" [8, с. 13].
Форми із суф. —ів у непрямих відмінках замість закономірних -ов, -ев (-єв) зумовлене, очевидно, тим, щоб розмежувати українські прізвища від російських, де завжди виступає суф. -ов. Наприклад: Павлов, Павлова, Павлову; Петров, Петрова, Петрову та ін.
Слушні зауваження висловив Ю.Редько щодо відмінювання прізвища Швець. Вони обґрунтовані. На його думку, форми непрямих відмінків Швеця, Швецеві (Швецю), Швецем та ін. є недоречними, оскільки не збігаються з відмінюванням апелятива швець. Підтвердженням цього можуть слугувати сотні інших прізвищ, які відмінюються так, як загальні назви. Пор. Лебідь, Лебедя,Лебедеві (Лебедю), Лебедем; Вовк, Вовка, Вовкові (Вовку), Вовком; Заєць, Зайця, Зайцеві (Зайцю), Зайцем і т. п. Тому не було потреби відрізняти у відмінюванні прізвище Швець від апелятива швець. Щоправда, „Український правопис" незрозуміло, з яких мотивів, зробив тут виняток, подавши форми Швеця, Швецеві (Швецю), Швецем та ін. [10, с. 110].
Говорячи про прізвища з суф. —ин, дослідник висловив думку, що в давальному відмінку однини потрібно вживати паралельні флексії -ові й —у, що знайшло відбиття у „Довіднику українських прізвищ". Наприклад: Ковалишинові а. Ковалишину, Степанишинові а. Степанииину, Ткачишинові а. Ткачишину і под. Такі паралельні закінчення подані у чинному „Українському правописі" (див. відмінювання прізвища Романишин [10,с. 111]).
Багато уваги приділяв проф. Ю.Редько вимові та наголошуванню прізвищ. Цим питанням автор присвятив спеціальну статтю „Вимова і правопис прізвищ" [1,22—28]. На його думку, прізвища, які дорівнюють загальним назвам (апелятивам), повинні завжди зберігати наголоси, властиві апелятивам. Тому наголошування прізвищ Кóваль, Спíвак, Крáвець, Бáран, Нóвак, Мáлий та ін. є необґрунтованим і помилковим [1, с. 26].
Щодо прізвищ із суф. -енко, то, за даними автора, їх із наголошеним суфіксом -éнко вдвоє більше, ніж на корені. Тому робить висновок, що наголошування на -енко треба вважати нормативним для всіх прізвищ із цим суфіксом, хоча можуть уживатися паралельні наголоси, зумовлені літературним або діалектним наголошуванням. Пор. літ. Лúсенко і діал. Лисéнко, літ. Теслéнко і діал. Тéсленко та ін.
У 1977 р. проф. Ю.Редько завершив роботу над восьмитомним „Словником сучасних українських прізвищ", над яким працював 25 років. Це унікальна праця в історії української лексикографії. Якби вона вийшла друком одразу після завершення роботи над нею, то була б єдиною працею такого типу на теренах Славії. Однак, у 80 - 90-х рр. XX ст. у слов'янському світі з'явилася низка лексикографічних праць. Серед них кілька невеликих історико-етимологічних словників російських прізвищ, а нещодавно ґрунтовний історико-етимологічний словник сучасних російських прізвищ У.Ганжиної. У 1999 — 2001 рр. побачив світ двотомний словник К.Римута „Nazwiska polaków: Słownik historyczno-etymologiczny". У 1983 р. вийшов словник чеських прізвищ. Словник своїх прізвищ видали македонці.
Після публікації„ Довідника українських прізвищ" (1969) пожвавилася робота в Україні над створенням регіональних словників-довідників. Це, зокрема, двотомний „Словник відтопонімічних прикметників і назв жителів України" (1994) та „Прізвища степової України. Словник" (2000) В.Горпинича; „Сучасні прізвища Ровенщини. - Ч. І. Дубровицький район" (1984) Я.Пури; „Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини к. XVIII - поч. XIX ст. (з етимологічним словником)" (2001) І.Фаріон; „Словник прізвищ. Практичний словозмінно-орфографічний (на матеріалі Чернівеччини)" (2002); „Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник" (2005) П.Чучки та деякі інші. Але навіть на фоні цієї сучасної ономастичної багатоманітності лексикографічних праць слов'янського й українського мовознавства „Словник сучасних українських прізвищ" Ю.Редька вигідно вирізняється. Це, насамперед, єдиний не реґіональний, а загальноукраїнський. Словник містить понад 25 тисяч прізвищ (точніше 25 809), зібраних із усіх реґіонів України. У ньому подана багата інформація про українські прізвища (правопис, наголошування, відмінювання, спосіб творення, етимологія, територія поширення). До словника доданий інверсійний індекс усіх прізвищ, який допоможе дослідникам з'ясувати словотвірну будову прізвищ. Усі ці елементи Словника становлять багатий і вдячний матеріал для розгортання ономастичних студій. „Словник сучасних українських прізвищ" стане основою для створення ономастичних словників, робота над якими останнім часом пожвавилась, про що свідчить їх поява. А це сприятиме створенню великого тезауруса українських прізвищ, який відображав би всю специфіку національної антропонімії. На матеріалі такого словника можна буде побудувати чимало досліджень із історії української мови, діалектології, лексикології, словотвору, а також етнографії та історії культури.
Незважаючи на те, що ономастичні праці проф. Ю.Редька написані й опубліковані майже півстоліття тому, вони й досі не втратили своєї наукової цінності. Їх високо оцінили вітчизняні й закордонні вчені. На ці праці часто посилаються дослідники з ономастики. З нетерпінням чекає наукова громадськість якнайшвидшого видання „Словника сучасних українських прізвищ", який стане гідним вкладом в українську лексикографію.
Література:
1. Редько Ю. К. Вимова і правопис прізвищ // УМЛШ. – 1964. – № 2. – С. 22-28.
2. Редько Ю. К. Відмінювання, правопис і наголос українських прізвищ // Про культуру мови. Матеріали республ. наук. конференції з питань культури української мови. – К., 1964. – С. 199-209.
3. Редько Ю. К. Географія основних типів українських прізвищ // Питання ономастики. Матеріали ІІ республ. наради з питань ономастики. – К., 1965. – С. 77-84.
4. Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ. – К., 1969.
5. Редько Ю. К. Назва професії як основа виникнення частини українських родових прізвищ // Дослідження і матеріали з української мови. – К., 1959. – Т. 1. – С. 127-136.
6. Редько Ю. К. Основні словотворчі типи сучасних українських прізвищ у порівнянні з іншими слов'янськими // Філологічний збірник Українського комітету славістів. – К., 1958. – С. 112-129.
7. Редько Ю. К. Сучасні українські прізвища. – К., 1969.
8. Словник прізвищ. Практичний словозмінно-орфографічний (на матеріалі Чернівеччини). – Чернівці, 2002.
9. Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.: У 2-х т. – К., 1978-1979.
10. Український правопис / 4-е вид., випр. і доп. – К., 1993.
11. Чучка П. Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник. – Львів, 2005.
(
http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=1340)